Минулого вівторка ми посварилися з жінкою. Стояли на ґанку Держтелерадіо, мов незнайомі, трохи віддалік одне від одного, курили й дивилися у бік Хрещатика. Поруч вирував Майдан. У дворі того вечора було багато міліції. Хлопці іноді підходили аж сюди. Один говорив по мобілці: "Мам, не переживайте, ми не в оцеплєнії щас, все харашо!" Враз хлопця звіяло. Хтось із темряви підійшов до жінки.

— Добрий вечір. Зі святом?..

Три зірочки на плечі. Дивно. Молодий, симпатичний, а вже полковник. Як правило, полковники опецькуваті й небалакучі. В його голосі не було радості свята.

— Чому ні, — каже жінка, — як є що згадати. От минулого року...

— Минулого року я тиждень стояв з хлопцями біля ЦВК. За рік у моєму житті нічогісінько не змінилося на краще.

— Люди не хотіли, щоб президентом був зек, чи вам цього мало?

Через четыре года я стану генералом

— Согласен, — він перейшов на звичну мову. — Я тоже думал об этом. Через четыре года я стану генералом. Представляете, мне погоны вручал бы — кто? Нехорошо это. Хотя... при нем порядок был бы в стране...

— В зоні теж порядок, але я туди не хочу! — хоробро каже вона. Він кидає недопалок і йде до своїх. Обертається:

— И жены у меня тоже нет. Кому я такой нужен. Мне уже тридцать пять!

Ззаду видно на його спині слово "БАРС". Іде тихий пухнастий сніг. Хороший хлопець. Він буде генералом. Йому подобається його робота. Іноді вона, мабуть, пригнічує, ця робота. Вона така, а не інша, й він сам її вибрав.

Ми з жінкою вийшли з двору, тримаючись трохи віддалік одне від одного, — щоб йому не було сумно, якщо він побачить нас.

×