Ексклюзиви
Четвер, 02 квітня 2009 18:04
Віталій Жежера
Віталій Жежера
Віталій Жежера

Багато кураги

 

Тижнів два тому трапилась оказія, про яку я весь час думав і не міг зрозуміти чому.

А було так. У магазинчику, де продають хліб, молоко та іншу всячину, на прилавку відкрито лежала курага. І ось заходить туди з мамою хлопчик — другокласник, не більше. Серйозний, щокастий. Доки мама розраховувалася за якісь покупки, малий підійшов до лотка з курагою й одну штучку поклав собі до рота. Потім другу, третю. Не їв, а просто складав до рота, як це роблять хом"яки — щоб з"їсти згодом.

Магазин невеликий, і всі, крім мами малого, побачили й завмерли: що буде?

А він пакував курагу: чотири, п"ять…

Мама таки побачила. Мовчки підійшла, почала виймати курагу й складати назад на лоток. Потім, як це роблять дантисти, перевірила, чи не лишилося чого за щоками. Далі, ні здрастє ні до побачення, вони мовчки вийшли.

Ніхто нічого не сказав — так воно було несподівано.

І ось я все не міг позбутися згадки про це. Воно само згадувалося, хоч і не хотів, бо ніби й нема про що. Ну, малий як малий, а мама — недовихована, мені нецікаво думати про таких. Але звідки до цього спогаду домішувалася дивна тривога?

І ось недавно все прояснилося. Перед дощем занили суглоби двох пальців правої руки, й одразу згадалося — чому. Колись давно я навчився друкувати цими двома пальцями, й вже інакше не вмів, а цими двома друкував швидко, як інші — десятьма, й роботи було багато, й хотілося встигнути її всю одразу, і встигалось. Я тоді про це думав, як про подвиг, а насправді то було жадібне нетерпіння, від якого тепер суглоби ниють на дощ. Але тоді це було дивно схоже на те, мов перед тобою багато золотої кураги й тобі не терпиться взяти її одразу всю.

Ось чому мені згадувався той малий, і так його шкода було — що аж не знаю як.

Зараз ви читаєте новину «Багато кураги». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

2

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода