Восени з роками звідкись береться відчуття бездарності так званого життєвого досвіду, який ні од чого не врятував ані тебе, ані когось із тих, хто був чи є в зоні твоєї відповідальності. Ти розумієш, що іншим вже не станеш, як би не старався, бо вже не раз пробував бути правильним і корисним, і це закінчувалося завжди однаково.

Не те щоб я не бував хорошим — але бував ним рідше, аніж треба і хочеться. Коли це усвідомлюєш, стає жалко тих, кого любиш і хто любить тебе, бо вони, може, й не здогадуються про всього тебе, який ти є. І кажеш вголос, але так, що вони не чують: якби ви знали! Це говориться, коли нікого близько нема. І не треба, щоб вони це чули, бо вони постараються згадати щось втішне про тебе, а це не те, що годиться для такого моменту.

Стає жалко тих, кого любиш і хто любить тебе

Є речі, про які знаєш сам. Знаєш, наприклад, що ти зовсім не рідко бував хорошим — але завжди якось так, що цього ніхто не бачив. А все, що найкращого з тобою трапилось, насправді було не твоїм і від твоїх зусиль анітрохи не залежало. Наприклад, пощастить іноді потрапити під дощ у вересні — от коли вже смеркне й вечір прохолодний, але скошена трава ще пахне востаннє по-серпневому. І тут враз кілька важких крапель упаде в дорожній пил і зашурхотить по листю. Дощ короткий, невидимий і теплий, наче заблудився, упав звідкись із таких місць, де ще літо. Я під такий дощ потрапляв, може, разів зо два в житті, і то давно, але в кожному наступному вересні ховалась можливість такого дощу. А нинішній вересень якось наче помінявся місцями з жовтнем, і тепер, коли осінь увійшла в свою норму, стало ясно, що такого дощу вже не зможе випасти. І ти ніби втрачаєш шанс сказати кому-небудь: дивіться, он який дощ, я хочу вам його показати, бо це найкраще, що у мене є.

×