Мене ніколи не давить жаба далеко від дому, у тих місцях, що про них знають у всьому світі й їдуть на ті чудеса дивитися. Це може бути справді гарно. Одначе саме там чогось особливо ніжно любиш свою маленьку батьківщину, той закуток, про який не чули туристи, а знають лиш зовсім трохи людей разом з тобою. Отже, мені в таких мандрах ніколи не думається, що ось десь тут я хотів би жити або "ах, от якби і в нас отак". Та одного разу я таки про це подумав і пожалкував, що у нас не так.
То було в Мадриді. Якось так виходило, що поміж туристів, куди б не прийшов, часто траплялися латиноамериканці. І не метиси чи креоли, а чистопородні нащадки інків та ацтеків. Вони легко впізнавались, бо я змалку не раз бачив ці профілі в книжках, на малюнках, зроблених іспанськими конкістадорами, завойовниками Америки. Думалось, що вони тільки в книжках і зосталися. Аж ні, ось вони тут, багато хто — з дітьми. Вештаються містом, по музеях, розглядають бронзових зелених донкіхотів і королів. Їхня зачарованість зрозуміла, бо це колись була столиця великої імперії, в якій жили й їхні прадіди. Потім імперія розвалилась. А залишилося те, що завжди в таких випадках лишається — минуле, прожите разом, спільно побудовані міста, й мова, яку розуміють і там, і тут. Тобто, за нашим звичним стереотипом, усе те, що можна назвати "іспанскім міром". Може, воно у них якось так і зветься. У мадридських книгарнях повно книжок латиноамериканців. Хтозна, чи самі іспанці їздять туристами до екс-колоній, але у них і вдома видно інтерес до колишніх "своїх". В Іспанії можна побачити пам'ятник Болівару — одному з тих, хто їхню імперію розвалив. Ну, й подумалось: от якби й нам так.
Звісно, наївна думка. Бо між метрополією й колишніми колоніями у них лежить океан. А у нас — не лежить.
2 
1
Коментарі
2