Як іще темно

 

На батьківщину треба їздити вночі, щоб не бачити, як вона змінилася.

Є місце, яке я згадую вже літ тридцять — і що далі, то частіше. Це просто стежка. Вона звалась стежка через Андріянів город. Там є перелаз, коло нього густо росте глуха кропива, із її квіток вечорами смокчуть нектар метелики — товсті, як колібрі, і підкрилки позолочені. На перелазі метелики тебе за ноги хапають, чисто цуценята.

А далі стежка. Прямо — метрів сто, між двома городами, де картопля й соняшники. І поворот на праву руку. На повороті стара груша, на ній сидів дикий голуб-припутень. Тепер їх чогось не чути, тільки горлиці. Але в них наче застуджений голос, а в того голуба був чистий.

Цю стежку давно хотів показати одній дівчині. Хотів — бо в тій стежці весь я. Як на мене колись уже не буде цікаво дивитися — вона пам"ятатиме про ту стежку, із метеликами й голубом.

Я ж іще не всю стежку описав. Як минеш грушу (а на ній чогось червоне листя) і звернеш — там відрізок коротший, тінистий, наче в погребі, і земля холодна. Його пробіжиш — буде поворот на ліву руку, і ще йти городом метрів сто, і там знов земля тепла.

Цю стежку давно хотів показати одній дівчині

І от ми недавно приїхали з тою дівчиною. Я тридцять літ там не ходив. Але перелаз на місці, і кропива виткнулась, а метеликам ще рано. Став на перелазі, щоб показати стежку — а її нема. Хтось заорав її, з"єднавши два городи в один, по-хазяйськи, рівненько. Я так знав, де була стежка, що навіть по засіяному уявив її, й очима пробіг до повороту. Але там не було старої груші. Якась молода — невеличка, і листя не червоне, а як у всіх. І в мені щось пропало: ніби весь час чув голос голуба, а тепер враз перестав чути.

Ми ночували там, і ніч — хороша, як завжди вдома. Але поїхали звідти, коли ще було темно.

×