У мене про це ніхто не спитає, але якби спитали, про що я люблю думати в середині листопада, то сказав би, що думаю про ацтеків. Хоч воно й дивно, а це правда. Десь тут лежить межа між тим, про що можна розказати просто, і це буде всім зрозуміло — і тим, що важливо й зрозуміло тільки тобі, й це важко передати комусь іншому. На тій межі людина така самотня, що, мабуть, це можна порівняти тільки з тим, якби ти опинився на Місяці й дивився в небо, в бік свого дому, й знав, що звідти тебе не видно.

Чому — ацтеки? Колись, у четвертому чи п'ятому класі, я читав книжку про те, як цивілізацію ацтеків погубили конкістадори Кортеса. Це були листопадові канікули, я пас корову в полі під Лозовим Яром, аж там, де був курган, що його потім потроху розорали й він зрівнявся з землею. Од книжки не міг одірватись і брав її з собою. Над полями висіло низьке небо, і в світі було тільки два кольори — зелена озимина і чорна рілля, і той пейзаж огортала чистопробна печаль, у ній таїлася відсутність ацтеків, яких уже ніхто не зможе порятувати. З тих пір мені ацтеки — це вологий холод листопада і зелень озимини. І вже навряд чи думатиму інакше, хоч би довелось колись опинитися в їхніх краях.

Я пас корову в полі, аж там, де був курган

Та книжка звалася "Падіння Теночтітлана", щедро ілюстрована старовинними малюнками. Я більше її не бачив, у жодного букініста. А тоді брав її в сільській бібліотеці, й аж тепер згадав про неї ще дещо: вона була дуже зачитана, так, що тверда картонна палітурка стала м'якою. Отже, ще багато людей, окрім мене, читали її. Але я ніколи не чув, щоб хтось у нашому селі хоч раз згадав про ацтеків. Пригадую всіх, хто тоді навкруг мене жив, і не можу уявити, хто саме її міг читати і чому ніхто про це не проговорився. Може, вона якраз така й була: її читали, щоб потім усе життя про неї мовчати.

×