Весна — це щось дуже схоже на те, що буває в армії перед обідом. Години за дві до того відчуваєш у собі таку весну! Ходиш, усміхаєшся, всіх любиш, готовий стільки всього зрозуміти в житті. Ось пообідаю — і все буде зовсім добре, бо щастя десь близько.
І ось — обід. Сержант командує:
— Р-рота! — потім пауза. — Пріступіть к прінятію піщі!
Через якусь хвилину соловіють очі, лінивіють думки, й ти змушений визнати: весна в тобі скінчилася, це був лише душевний ажіотаж, паніка, що прикидалася героїзмом.
Дивовижно — але наступного дня переживаєш той самий самообман.
Отак воно й з кожною наступною весною.
Останнім часом помічаю, що ставлюся до весни зовсім не так, як раніше. Колись було — радів, як прилітали птахи з теплих країв. Журавлів побачу — радію. А ще більше — як почую одуда, бо він весною бубонить: "Буду тут! Буду тут!". І стільки в тому безпричинної радості — наче мені з ними на гніздо сідати.
А як добре подумати — чи все тут правильно? Бо хіба ж я не жив якось до того, як вони прилетіли? Чи діла свого не робив?
Я почув свої слова й спохватився
Днів зо два тому почув на вершку тополі пісню зяблика. Я завжди любив його спів. А це, несподівано навіть для себе самого, почав говорити з ним про таке, про що ніколи не говорив. Я сказав, що от він співає, і сонечко світить, і небо ясне, а він же не бачив, яке тут буває небо, коли наступає снігова буря або коли вечір морозний і ясний, і тоді небо лимонно-зелене. Я знаю, бо я тут зимував!
Щось отаке я йому говорив, навіть уголос. Аж сам почув свої слова й спохватився, бо це було схоже на ксенофобію — докоряти комусь, що він нетутешній.
А потім собі подумав, що такі бесіди не віддаляють мене від зяблика, а наближають до нього. Якщо вже справді серйозно ставитися до таких речей.
1 
1
Коментарі
7