Із роками щось таке з людьми робиться, що ти на рівному місці сердишся на своє минуле, без жалю палиш старі листи й щоденники чи сваришся з добрими приятелями своєї юності. Або й не сваришся, а от просто помічаєш, що хтось із них узяв і замовк, перестав озиватися. І ти враз відчуваєш і оте мовчання, і його причину. Бо ти, може, щось неправильно зробив, чи він тебе не так зрозумів.
Ну, наприклад, він на старості літ завів собі бджіл, а ти цього ніяк не ждав, а через те засміявся од радості й несподіванки. А йому здалося, що ти сміявся з нього і з його бджіл. І тут найгірше не те, що він надувся й замовк, а те, що тобі наче шлейка під хвіст попадає. І ти кажеш: "Ну й нехай, і без тебе проживу!" Це схоже на те, як колись, при гульні у футбол чи у війну він порушував правила, а ти казав: "Я так не гуляю!" — і йшов додому, здавалося, назавжди. Так от тепер, з огляду на те, що життя покоротшало, це й справді може бути назавжди. І оця порожнеча між вами — гостріша. І ти не збираєшся миритися. Бо якраз він не мав права замовкнути. А якщо замовк — значить, забув те хороше, що було між вами. А воно таки було хорошим, хоч і нерозумним. Ти, скажімо, не підходив близько до дівчини, яка тобі подобалася, бо знав, що вона подобалася йому, й вони — красива пара. І вони потім стали чоловіком і жінкою, а пізніше розійшлися. А ти оце аж тепер думаєш: ну й дурний я був, що не підходив до неї, одначе ж, він тепер неправий, бо я тоді заради нього це робив, як він міг це забути? Хоча, як по правді, він же про це й не здогадувався, це мені зараз хочеться, щоб здогадувався.
От і серджуся, і не знаю, на кого більше — на нього, чи на себФе тодішнього. І як тут помиришся? Просто береш і кажеш собі (а так наче йому): "Дай Боже теплої зими — тобі й твоїм бджолам!"
2 
1
Коментарі