Ексклюзиви
Четвер, 18 травня 2006 19:34
Віталій Жежера
Віталій Жежера
Віталій Жежера

Я привів коня

 

Приснилося, що пізня осінь, бо наш горіх голий, і мій син та моя мати, якої давно нема, копають город, а я йду взяти коня до брата. Його син, який загинув кілька літ тому, каже: "Дядь Віть, я зараз!".

А я враз опиняюся в Києві, на Харківському масиві, де є озеро. Воно замерзло. В мене на плечах сидить здоровий пес і лиже вухо, і ногам моїм важко. Там і Шурик Винокуров, якого нема на світі вже півроку. Ми йдемо на той берег, й бачу, що я без штанів. Шурик вертається за штаньми, а мені каже йти до його дому, квартира номер 55. Я йду, а воно як готель, такі коридори, і квартира насправді номер 1055. Але знайти її не можу, а ноги зовсім не слухаються мене, і язик теж. Коридорна охорона дивиться, як іду криво й не в"яжу лика. А треба, щоб язик слухався, бо ось прийду, похвалюся, що дістав коня, а язик заплітається, й мати скаже: "Вітя, ти пив?".

Я досі боюся цих слів, хоч матері давно нема

Я досі боюся цих слів, хоч матері давно нема. Та мені ще треба в Дарницю, на електричку. Шурик приніс штани, й ми повільно, мов по коліна в піску, йдемо до вокзалу. Уві сні я знаю, що Шурик пише детективи для дуже багатого чоловіка, і той міг би дати нам машину, але не дає. Та ось я вже в Яготині, беру квиток на автобус на Лозовий Яр. Он він стоїть. Не встигаю, автобус рушає. Далі сниться, що я вже коло братової хати, отже, до дому — метрів п"ятсот. Ми з братом ловимо машину до Яготина, щоб там узяти нарешті квиток на автобус і доїхати сюди. Йде маршрутка, освітлена зсередини, бо вечір, але водій сидить задом наперед і не бачить нас. Маршрутку ще можна наздогнати. Дивлюся на брата. Він каже, що добре колись бігав, але розучився.

Я прокидаюсь од відчаю й повільно кажу, й чую сказане: "Мамо, я привів коня!".

Зараз ви читаєте новину «Я привів коня». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода