Ексклюзиви
Середа, 29 квітня 2009 19:03
Віталій Жежера
Віталій Жежера
Віталій Жежера

20 тисяч льє

 

Недавно я ясно зрозумів, що не хочу бачитися з матір"ю. Відколи вона вмерла, минуло 13 літ і сталося всього багато, чого їй краще не знати. А цього не сховаєш, треба якось пояснювати, а як? У неї й колись були нестерпно-простодушні запитання — "А чого ти, Вітя, швидко старієш?". Я й тоді не знав, що сказати, а тепер і зовсім не знаю.

Є й дещо серйозніше. Наше побачення не уявляється поза двором, де вона прожила життя. А там тепер все не так, нащо їй бачити це — тріщину од долівки до стелі в хаті чи молоді акації, що виросли серед городу.

Можна побачитись і вночі, коли цього не видно, але є й ще дещо. Я саме в темряві любив слухати, як мати згадує війну й каже "наші прийшли". У тих словах був мир і затишок. Наші — це двоє хлопців, що з"явилися коло воріт, сказали, що вони "развєдка", й пішли на Яготин. Це тривало кілька хвилин. Я помітив, що мати часом проговорюється: після тих наших прийшли інші, мордаті песиголовці на білих конях. Чи й ці були наші? Мати спохвачувалась, мовляв, чорт їх душу знає, й говорила про інше. У неї виходило, що наші прийшли раз і назавжди — оті двоє хороших хлопців, а всі інші не рахувалися вже після тих.

Вона взагалі вміла обходити небезпечні теми. Маючи довоєнних сім класів освіти, служила бібліотекарем. Книжки відчувала інтуїтивно, не читаючи, це й мені передалося. Та деякі назви здавалися їй підозрілими. Не раз чув, як вона казала про роман Жуля Верна: "А ось візьміть "Двадцять тисяч під водою" — хароша книжка!" Отже, в сполученні "двадцять тисяч льє" вона пропускала слово "льє", щоб не сказати щось не так.

Я цьому й досі не навчився. А ще я чим далі, тим менше вірю, що наші сюди коли-небудь приходили, та й хто зна, коли прийдуть. А це їй не сподобалось би.

Зараз ви читаєте новину «20 тисяч льє». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

6

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода