Перший досвід ностальгії — наївний, а то й смішний, одначе оселяється всередині тебе назавжди. Я його пережив літом сімдесят першого. Склав у Києві вступні екзамени до інституту й завтра міг їхати додому. Але "завтра" здавалося нестерпно далеким. Після останнього екзамену чогось опинився коло Річкового вокзалу, де відкривався вид за Дніпро, звідки я три тижні тому приїхав і весь цей час хотів повернутися. Отут і сталося те, про що потім нікому не розказував. Я рушив по набережній до мосту Патона і думав: ось зараз перейду цей міст, потім Дарницю, а далі вздовж Харківської траси доберусь до 115-го кілометра, де поворот на Лозовий Яр. Ідея була така гарна, що сто кілометрів не здавалися перешкодою. І не думалось, щоб чимось під'їхати, просто дуже хотілося додому, і все. День ішов до вечора, і я уявляв, як опинюсь на нашій вулиці й побачу Надю Бойкову, і Ольку, і Шурку, і всіх, за ким скучив.

Доки дійшов до Ленінградської площі, сонце вже сідало, і я здався. І не сказав нікому нічого. Знав — сміятимуться. І не думав, що це колись повториться. А воно повторилося ось недавно.

Було так: зібрався їхати по тій самій трасі, тільки далі, де мене ждали. Звечора довго ваксував чоботи, бо там треба буде довго чухрати по снігу. І радість така нетерпляча! Підхопився о пів на шосту, одягаюсь, і тут дзвінок звідти: не їдь, у нас дороги позамітало, далі Миргорода не проб'єшся. А душа була вже в дорозі, так, наче мене надвоє розір­вало, аж заплакав. І відчув, що зараз умру, якщо не пройду хоч трохи в тому напрямку. Відчуття нерозумне, а сильне — страх яке. Сам не міг би сказати, що воно зі мною. Просто вийшов з дому і пройшов нашою безлюдною вулицею метрів сто на схід, до повороту на метро, а вже звідти повернувся назад. І тільки потім зрозумів — воно повторилося.

×