Відчути себе українським патріотом мені завжди заважало національне питання. Ось і зараз, бува, запитують: "Ти єврейка, чи хто?". Відповідаю: у мене було, як належить - дві бабусі та два дідуся. Українську бабусю Катрусю я любила більше, особливо ті риси, які не дісталися мені: терплячість, вміння вислухати. Ну і за мою також рису у ній - грубуватий гумор, типу "дай бог нашому тіляті вовка з'їсти". За Катею досі дуже сумую, хоч минуло більше 20 років...
З російською бабусею Панею ми не були близькі. Дідусь Лев Петрович був заможний за радянськими мірками єврейський чоловік і (ось тут розрив шаблону) - він загинув на фронті. У Другу світову (або у Велику вітчизняну, якщо так кому більше подобається). Загинув не в штабі, не як номенклатура, а як радянський солдат.
Другий дідусь Петя був поляк. Він під час Великої вітчизняної потрапив у полон, і з точки зору радянської влади вважався людиною другосортною: колишній полонений - раз, художник - два (гнилий інтелігент).
Ще у мене був третій дідусь - останній чоловік бабусі Каті, який мені по крові не рідний, але для мене був близьким. Також українець. Але його родині перед війною довелося втекти в іншу губернію, змінивши закінчення прізвища і національність. Таким чином, як я тепер розумію, вони врятувалися від Голодомору. Цей дідусь Вася на фронт не був, працював у тилу. Але вважався ветераном. Людина легкої вдачі, добросердий, з іронією ставився до пафосних совкових промов, пов'язаних із радянським патріотизмом. Але від поздоровлень на 9 травня не відмовлявся. Ми з братом дарували йому в цей день квіти і поцілунки, а у відповідь отримували космічні суми - по 5 радянських рублів. Тому що дідусь Вася був автомеханік, доктор залізних коней, за що і на таксі його по Будьонівському районі Донецька возили безкоштовно.
Думається мені, що тема 9 травня роздувалася надмірно не тільки заради пропаганди. А й тому, що у радянської людини було занадто мало приводів для особистої радості. Як і причин для об'єднувальної гордості за свій народ. Бабуся українка Катя постраждала від совка, як і дідусь поляк Петя. Але про це вона не говорила ніколи - як би я її не допитувалась. Досі не знаю деталей, але в Донбас з Херсонської області вона перебралася не за своїм бажанням.
Тепер, коли я пишаюсь громадянством України, можу відповісти і на це, найбільш слизьке питання. Моя національність - генетичний антирадяніст і антикомуніст. В юності це було неусвідомлено. Мені інстинктивно було бридко все, що стирає автентичність і самоідентифікацію. Все, що робило людей схожими один на одного солдатами системи. "Голос одиниці тонший за писк", людина - ніхто, якщо вона поза загону таких же сірих бійців. От за що я ненавиділа КПРС і СРСР. Ще не розуміючи причини. Ще не знаючи - хто я. Була антикомуністом з народження. Думаю, так вони і проявилися - гени тих моїх предків різних національностей, про яких так мало знаю. Так вони мовчазно передали мені свій привіт. Точніше - заповіт, наказ, родовий спадок.
1 
1
Коментарі
2