Як жити

– Привіт! Це ти чи не ти? – бере мене за лікоть пасажирка в тролейбусі.

Я на хвилину гублюся, не знаю, що відповісти. Вдивляюся в обличчя жінки. І впізнаю тітку Галю, колишню співробітницю тітки Лесі – маминої подружки. Якось завжди так виходило, що коли з мамою приходили до тітки Лесі, у неї гостювала тітка Галя. Щоразу на ній було нове плаття, зачіска, манікюр. Мені тоді було приблизно 19, і вона постійно вчила мене жити.

– Мої батьки – бідні, доводилося давати собі раду. У твоєму віці я вже була заміжня. Він був не перший красень, але байдуже. Не з лиця воду пити. Дивилася, що в нього квартира трикімнатна. Він мене шалено любив, то й одразу в себе прописав. Тепер я в цій квартирі живу.

Позаочі тітка Леся розповідає, що перший чоловік справді Галю любив. Коли та йому сина народила, то переконала на житло дарчу оформити. Після того у глухому селі купила дерев'яну хатину для чоловіка й подала на розлучення. Той з горя спився, його поховали на цвинтарі в тому селі. Сина на виховання відвезла до своїх батьків.

– Другий чоловік мені вже більше подобається. На день народження подарував машину, – нахвалювалася тітка Галя.

Із ним теж розлучилася. Бо зустріла третього, який подобався ще дужче. Той мріяв про власний бізнес, тому взяла позику на вже тоді повнолітнього сина під заставу квартири, машину продала. Через місяць коханий зник із грішми. Квартиру арештували. Тітка Галя перебралася в дерев'яну хатину в село, де похований її перший чоловік.

Цього разу вона без зачіски й манікюру. І не вчить, як жити.

×