Зима завжди ставить перед людиною одну й ту саму дилему. Її холодна краса, її жорстока лаконічність, її чорно-біла суворість – що це? Нагадування про рідкісність теплоти? Чи про те, що від холоду не втечеш?
Людина не живе у вакуумі, вона живе в певному середовищі. Зокрема, у кліматі, який її огортає, проникає в її душу й тіло. Температура ззовні впливає на температуру всередині, стан наших емоцій, думок чи прагнень. Вони теж бувають теплими чи холодними.
В історії європейської культури частим є питанням про те, чим саме є тепло і холод – як середовище і як метафора.
Від XVIII століття рефреном у Європі повторюється образ холодної півночі, що робить людей суворими і твердими. Йде це від француза Монтеск'є, творця "Духу законів" і теорії про розподіл влад. Північним народам, вважав він, природа дала мало, що вимагало від них невтомної праці й самовдосконалення. Південним народам натомість дала багато, позбавивши їх спонуки працювати над собою.
Це розрізнення мало далекі наслідки. Воно дало європейцям XVIII–XIX століть основу для колоніальної експансії. "Північний" європеєць народжений у суворих умовах, він вирвав у природи те, що створило основу його цивілізації, він живе не завдяки, а всупереч природним дарункам. І тому коли приходить на південь, в Африку чи Азію, Америку чи Тихоокеанські острови, приходить як безжальний господар і завойовник. Свою цивілізацію він "заслужив". Південні ж народи є жертвами власних лінощів.
Коли німецькі нацисти у 1930–1940-х розвивали теорію "нордичних" людей, вони продовжували жити в цій логіці. Альфред Розенберґ вірив у те, що духовною "батьківщиною" рейху була Атлантида – загублений континент на півночі Земної кулі. Ганс Гьорбіґер, обожнюваний нацистами австрійський інженер, вигадав теорію "світової криги" (Welteislehre): він вважав, що "на початку був холод", що зірки – це великі крижані тіла, а Всесвіт – передусім величезна жорстока зима.
Із цієї "крижаної космології" нацисти робили простий висновок. Справжня людина – крижана, звикла до холоду, фізичного й душевного. Працею вириває у природи те, що їй потрібно, немов хижак, розгризаючи хребет своєї жертви. Вона "вища" від усіх інших – "рас півдня" (зокрема, семітів), які звикли все отримувати задарма, не вміють викресати життя з каменю, не вміють боротися. Для нацистів зима стала головною метафорою життя. Крига була прообразом характеру, холод був барометром для емоції.
Але хіба тільки так можна тлумачити зиму? Хіба вона дає тільки це – фатальність жорстокості? Хіба її безжальність до нас викликає тільки нашу безжальність до інших? Хіба вона нам нашіптує тільки те, що від суворості життя ти нікуди не втечеш? Ні, не тільки.
Культура сучасної північної Європи зуміла стати геть іншою. Вона змогла показати, що в зими є інша грань. Зворушлива, ламка, крихка й беззахисна – як інколи сама крига.
Сучасний шведський джаз – Есбйорн Свенсон, Ліза Екдаль, Ларс Даніельсон – вражає мелодійністю, гуманною мінорністю, мінімалізмом фортепіано чи басу, довершеною простотою. Кіно фіна Акі Каурісмякі наповнене повільним ритмом холоду, в якому люди зворушливі в своїй сором'язливій крижаній крихкості, бо крізь неї просвічує доброта. У фільмах норвежця Ганса-Петера Моланда посеред жорстокості раптом спалахують, як блискавки, точки доброти. Романи данця Петера Гьоґа розповідають, як посеред всесвітньої криги, жорстокої холодної білості, люди шукають – і знаходять – рідкісне й потужне джерело тепла.
Зима-вчителька, отже, може вчити двох протилежних речей. Тому, що треба бути сталевим, твердим і нещадним. І тому, що треба не забувати про тепло, бо любимо ми тільки те, чого мало.
Ми самі обираємо, який урок засвоювати. Ми самі обираємо, які ноти чути. Бо наша свобода – це здатність зробити щось із того, над чим ми не вільні, що нам дали у спадок. І тільки від нас залежить, що ми почуємо в довгій білій зимі: в'язницю холоду чи обіцяння тепла.
1 
1
Коментарі