Новообраний президент Зеленський хоче переконати суспільство, що він уособлює сили молодості і прогресу. Що його вороги – це консерватизм, старий режим і відсталість. На поверхні це звучить добре. Але є нюанс.
Взаємодія українців і "прогресу" нагадує історію складних стосунків, дружби-ворожнечі. Тут були моменти взаємної підтримки, а були моменти підступу і зради. Причому невідомо, хто кого зраджував: українці прогрес чи навпаки.
Чомусь так ставалося, що той "прогрес", який приходив до нас зі сходу, здебільшого закінчувався катастрофою. "Прогресивний" цар Петро І означав для нас випалені землі під час наступу Карла ХІІ, вирізаний Батурин та придушення автономії. "Просвічена" цариця Катерина ІІ принесла повне знищення Гетьманщини. Часи "ліберального" Олександра ІІ – це заборона публічного вживання української мови, спочатку часткова 1863-го, а потім повна – 1876 року. "Прогресивна" більшовицька революція принесла нам мільйони смертей від Голодоморів, чисток і репресій.
Замаскованих демонів російського прогресу помічали ще старі російські філософи. Химерний і трохи божевільний Мережковський це добре знав: тиранію в Росію, повторював він, проштовхували "прозахідні" реформатори; а тому "прогрес" у російській історії часто був підступною хитрістю внутрішньої "золотої орди".
Українці легко купувалися на цей російський "прогресизм". І в часи Петра І, коли наша інтелектуальна еліта масово пішла працювати на імперію, даючи їй нову ідеологію, – згадаймо хоча б Феофана Прокоповича. Й у часи інших царів, і в часи більшовиків.
У добу ж короткої української незалежності початку ХХ століття наші соціалісти й народники так вірили у свободу, братерство і прогрес, що це призводило до катастрофічних наслідків – до знаменитого Винниченкового: "не своєї армії нам… треба, а знищення всяких постійних армій".
Складні стосунки українців із прогресом – принаймні зі сходу – вели деяких наших інтелектуалів до заперечення цього прогресу. Візьміть, наприклад, блискучого Евгена Маланюка. Правильно витлумачивши помилку Винниченкового наївного "пацифізму", він хибно поширив її на українську ліберальну лінію взагалі, на те, що він презирливо називав "драгомановщиною". Що вело до іншої екстреми – культу емоції, пристрасті, волі і сваволі, і презирства до мистецтва домовлятися.
Усупереч діагнозам Маланюка український прогресизм – та сама "драгомановщина" – є одним із фундаментів, що підтримують українську ідентичність і відрізняють її, наприклад, від тієї ж російської. На щастя, є в нас ця лінія Драгоманов – Франко, з їхнім акцентом на прогресі, раціональності, позитивній науці, просвіті, і ця лінія тягнеться ще глибше в ХІХ століття, до науки романтичної – Костомарова, Куліша, Максимовича. (Наш романтизм – як і загалом романтизм європейський – був не тільки поетично-літературним, а й просвітницько-науковим). Вони становлять важливу раціональну, просвітницьку частину української ідентичності – поряд із пасіонарно-міфологічною Шевченковою. І це те, чого бракувало росіянам. Бо на відміну від нас "позитивна наука" ХІХ століття так і не стала частиною російської культурної ідентичності. "Слов'янофільство" ХІХ століття йшло в ірраціональність на зразок "умом Россию не понять", а "західництво" – у революційний нігілізм і сліпу містичну віру в революцію. Дві сили, що визначають російські дискусії останніх століть, були не прогресивними, а реакційними.
Проблеми з "прогресом" – тобто цінностями майбутнього, відкритості, універсальності, космополітизму – починаються тоді, коли прагнення цього прогресу забуває про ідентичність, тобто потребу мати контакт із ґрунтом і коріннями. Проблеми ж з ідентичністю починаються тоді, коли вона забуває про прогрес. Дисбаланс у бік ліберального "прогресу" робить нас вразливими перед ворожими впливами; дисбаланс у бік патріотичної ідентичності закриває нас від світу.
Тут, як і скрізь, треба шукати баланс. У цьому разі – між лібералізмом і патріотизмом. Бо життя ніколи не складається з одного принципу. Йому завжди потрібне мистецтво рівноваги. У нашій нинішній ситуації лібералізм має бути патріотичний; патріотизм – ліберальний.
Мистецтво жити – це мистецтво канатохідця: якщо не знайдеш баланс між частинами свого тіла, втратиш це тіло назавжди
5 
1
Коментарі
1