1984 року чеський письменник Мілан Кундера публікує есей "Трагедія Центральної Європи". Доводить, що країни тодішнього соціалістичного табору не є тим, чим здаються. Поза їхнім "східним" соціалістичним фасадом приховуються європейські глибини Австро-Угорської імперії.
Цій "Центральній Європі" властивий "максимум розмаїття на мінімумі простору", вважав Кундера. Це розмаїття було для нього прообразом Європи взагалі: континенту, де простір ущільнився, вмістивши в себе багато культур. Тому "Центральна Європа" є не "сходом" – вона була тим, що Кундера називав "украденим Заходом". Політично на сході, але культурно – на Заході.
Розмаїття справді було обличчям Австро-Угорської імперії. Її письменниками були євреї Гофмансталь, Цвайґ, Шнітцлер, Кафка. Її медиками могли бути слов'яни – наприклад, чех Рокітанський, батько віденської медицини. Народжений у Львові Захер-Мазох писав німецькою – але здебільшого про українців, угорців, поляків чи росіян. Майбутні зірки віденської культури часто походили зі слов'янських околиць: батьки Зиґмунда Фройда, наприклад, переїхали з Галичини.
Кундера про це нагадав. Він допоміг західним європейцям подивитися на Центральну Європу як на "вкрадений" Захід.
Це був важливий ментальний зсув. Завдяки йому західні європейці зрештою прийняли ідею, що країни Центрально-Східної Європи мають право стати членами ЄС.
Утім, Кундерові метафори мали і серйозні обмеження. Їх на собі відчули ув'язнені в СРСР нації, зокрема українці.
Письменник чітко провів лінію між вільним "Заходом" і невільним "Сходом". Для України ці межі виявилися фатальним непорозумінням. Якщо "справжні" кордони між Європою і не-Європою збігаються із західними кордонами СРСР, то ментальні залишилися непорушними навіть після розвалу Союзу. В уяві і Сходу, і Заходу СРСР продовжував існувати навіть після свого кінця. Не у формі імперії, а у формі стосунків між сюзереном та його васалами.
Нині живемо, однак, в інші часи. Від епохи Кундери кордони європейського проекту посунулися далі на схід. Сьогодні вони проходять не між Центральною Європою та Україною. А там, де йде війна на Донбасі.
Однак і сама Центральна Європа змінилася. Вона вже не є "максимумом розмаїття на мінімумі простору". Вона поступово стає максимумом одноманітності, закритості і ксенофобії. У Центральній Європі домінує закомплексований і оборонний націоналізм. Качинський у Польщі, Орбан в Угорщині, Земан та Бабіш у Чехії (останній щойно виграв вибори), Штрахе в Австрії (мав друге місце в нещодавніх виборах), Фіцо у Словаччині провадять політику, що базується на олігархічних інтересах, закриває двері для мігрантів та повертає історичні фантоми.
Через 30 років після легендарного тексту Кундери Центральна Європа більше не є "вкраденим Заходом": вона радше є "контрабандно завезеним Сходом". Сходом пострадянської політики, ксенофобської та цинічної, чиєю моделлю сьогодні є путінська Росія.
Ця ситуація змушує по-новому осмислити питання кордонів Європи. Завершився період "трансформації" 1990–2000-х, коли західна демократична модель домінувала, а схід до неї намагався наблизитися. Сьогодні демократичний Захід і авторитарний Схід взаємно заражають один одного. Вони зчепилися у клінчі, завдаючи дрібних уколів, – але тепер невідомо, хто кого переможе.
Україна перебуває у двозначній ситуації. З одного боку – в авангарді відродження європейської ідеї. Але водночас у нас процвітають найгірші практики пострадянської "східної" політики. І тут ми подібні до своїх західних сусідів, де здорові європейські тенденції межують із нездоровими ксенофобськими. Кордони між Європою та не-Європою сьогодні не є географічними. Вони проходять у кожній окремій країні і в кожному окремому суспільстві.
Боротьба Європи і не-Європи вже не є дуеллю чи спарингом. Вона є боротьбою з внутрішньою хворобою, яка атакує зсередини. З вірусом несвободи, нерівності та цинізму. У кожної країни він має своє забарвлення – і водночас він скрізь однаковий. Його унікальності не варто перебільшувати
5 
1
Коментарі