1913 року двоє французів, Анрі Массіс й Альфред де Тард, об'єднавшись під псевдо "Аґатон", публікують книжку "Молоді люди сьогодні". У ній – колективний портрет покоління: думки сотень опитаних.
Головна риса – ці люди хотіли воювати. Вони цінували ризик, небезпеку, самопожертву і протистояння. Вірили, що життя найкраще пізнається там, де йому найбільше загрожують: у точці зустрічі зі смертю.
Ці люди були фанатами Фрідріха Ніцше, Анрі Берґсона, Ґабріеле д'Аннунцио, Жоржа Сореля та інших кумирів початку століття. Вони протистояли поколінню своїх батьків: тому що Штефан Цвайґ називав "золотим віком стабільності". Вони хотіли ризику, замість безпеки – небезпеки, замість спокою – неспокою. Це було покоління втоми від миру. Коли наступного року прийде Велика війна, ці люди з радістю підуть на фронт, вважаючи, що вона дає їм сенс.
Після війни розділяться на кілька таборів. Одні розчаруються в романтиці 1914-го. Вираз емоцій цих розчарованих – вірш британського поета Вілфріда Овена "Притча про Авраама". Це історія про те, як Авраам знехтував запропонованим йому ягням і приніс у жертву сина, а разом із ним – "і половину молоді Європи, одного за одним". Овен загине за тиждень до кінця війни, і цей вірш був криком: ішовши на війну, молодь жертвувала собою; а виявилося, що хтось пожертвував ними.
Інший табір скаже, що молодь 1913 року мала рацію. Мовляв, війна породила тих, хто цінує ризик, здатен дивитися в очі смерті й має презирство до страху. В Італії їх почали називати "траншеократами" – тими, хто має право на владу, бо пройшов через траншеї. Їхнім першим героєм буде той самий Ґабріеле д'Аннунцио: до війни – культовий письменник; після неї – ватажок парамілітарного загону, що захопить місто Ф'юме (сьогодні Рієка в Хорватії. – Країна) і утримуватиме його півтора року.
1922-го Муссоліні скопіює "марш на Ф'юме" і здійснить "марш на Рим", у більшому масштабі. Це було народження епохи фашизму; їх творило те саме покоління людей, яких опитували Массіс і Тард 1913-го. Це покоління романтизувало насильство і жорстокість. Вони вважали, що війна і ризик – це цікаво, екстравагантно, небанально. Ми не зрозуміємо Першої і Другої світових воєн без цієї романтики зла.
Саме проти неї виступить після Другої світової Ганна Арендт зі своєю знаменитою тезою про "банальність зла". Висвітлюючи суд над нацистським злочинцем Айхманом в Єрусалимі, Арендт знищує цю демонічну романтику. Люди, відповідальні за зло нацизму, не були цікаві й нестандартні. Вони були банальні й обмежені.
Теза про банальність зла – одна з ключових моральної рефлексії ХХ століття. Завдяки Арендт ми розуміємо: ті, хто чинить насильство, не є ніцшеанськими "надлюдьми". Найчастіше вони пересічні виконавці. Нездатні навіть замислитися про власну відповідальність.
Однак у тезі Арендт була й небезпека. Естетичне поняття банальності вона перенесла на моральну проблему зла. Бо "банальне", на противагу "цікавому", у ХХ столітті стало ключовою категорією естетики.
Але зло може бути і банальне, і небанальне. Д'Аннунцио був цікавий; багато ніцшеанців початку століття були цікаві; футуристи, які після війни стали фашистами, були цікаві. Вони могли бути цікавими – але ставали на шлях зла. Зло є злом не з естетичних причин, а з моральних – бо прагне деструкції, а не творення; бо вважає насильство найефективнішим засобом впливу; бо здатне розтоптати гідність іншого.
Ми ввійшли в епоху нової романтизації зла. Мова ненависті й насильство стали модні, f'сk-off culture стала модна. Вони здаються цікавими, незвичними, нестандартними і часто викликають "вау-ефект". Демонструють, як легко й невимушено ти можеш ненавидіти й знищувати.
Вони приваблюють і спокушають. Магнетизують новизною.
Але від того не перестають бути злом. Романтичним, привабливим, небанальним – але злом
2 
1
Коментарі