Час від часу це стається, немов осяяння. Ти розумієш, як багато тих, кого ти називаєш "ми". Цих людей ти розумієш іще до того, як спитав їхні імена. Їхні почуття сприймаєш як свої. Їхні думки тобі не треба розшифровувати.
Ми — це ті, хто огортає себе національним прапором на площі. Хто виходить на майдани і ставить намети, коли країну починають душити. Хто боронить її всередині і ззовні. Хто не здається і не зневірюється. Хто створює музику, якою говорять душі твоїх предків. Хто загортає передачі для тих, хто в окопах. І хто в цих окопах ризикує померти, щоб твої діти могли народитися.
Ми — видимі й невидимі. Почуті й непочуті. Ті, кому 80, і ті, кому 20. Сильні тілом і духом — і не дуже. Ті, хто діє, і ті, хто підтримує. Хто сумнівається і сперечається, але коли треба — підтримує теж.
Ми — це ті, хто живе поряд. Із ким ходиш разом на роботу. Кого випадково торкаєшся у вагоні метро. Чиї пости лайкаєш чи коментуєш. Хто є в соцмережах і кого в них немає. Відомі й ні. Складні та прості. Щасливі і просто спокійні.
Це також ті, кого вже немає. Хто загинув і своєю смертю тебе захистив, хоч і не знав нічого про твоє існування. Це ті, хто так і не народився, бо їхні батьки не встигли стати батьками. Це ті, хто не мав майбутнього, аби своє майбутнє мав ти.
Ти раптом розумієш, що тіні цих людей завжди будуть із тобою. Ти уявлятимеш, як їх звати. Що вони пишуть своїм коханим по ночах. Чия музика звучить у їхніх навушниках. Якого кольору очі в їхніх дітей.
Якщо цих "ми" немає, то ти ніхто. Твого імені ніхто не згадає. На твоїй могилі не поставлять хреста. Твій голос загубиться в пустелі.
Десь там, іншими мовами, тобі щось кажуть про те, як це погано. Яким поганим є, скажімо, націоналізм. Вони кажуть, що це пахне ксенофобією. Вони кажуть, що треба любити всіх людей на Землі.
Ти й не проти любити всіх людей на Землі. Але знаєш імена тих, хто вже не живе. Ти знаєш, що в їхніх смертей є автори. Ти впізнаєш їхній почерк.
Слова втрачають смак, коли опускаються на ці сніги. Коли тануть у будинках, які опалює живий вогонь. Багато що змінюється зі зміною дистанції та географії. Зі зміною відповіді на запитання про те, скільки кілометрів тебе відділяють від можливої загибелі.
Часом ненависть — зворотний бік любові. Такої гострої, що вона не може простити жорстокості. Такої пронизливої, що готова бити у відповідь.
Коли наповнюєшся цим великим "ми", не можеш сприймати тих, хто приходить у твій дім забрати твоє. Хто вдає, що твоїх кордонів не існує. Хто справді вірить, що нема твого народу, що він зник, злякався, розтанув. Тебе охоплюють гнів і злість за те, що хтось хоче відібрати твоє право жити спокійно. Радіти сміхові своїх дітей. Дивитися на глибоке, як сон, зимове небо вночі.
Щось нас об'єднує з тими, хто формує це велике "ми". Кого ми не знаємо. Хто помер задовго до того, як ми запланували своє народження. Хто ходив по ярах, на яких сьогодні стоять багатоповерхівки. Кого розстріляли за те, щоб ти розстріляним не був. Це все теж ми. І їхня пам'ять ниє уламками в наших тілах. Із їхніх страждань сплетені наші нічні видіння.
Ті, хто називає нас "братнім народом", хочуть вирізати наші обличчя, вирвати язики і змусити нас скасувати своє народження. Викреслити нас із реєстрів земних і небесних. Змусити нас забути свої імена.
Але ти не зникнеш, бо не зникнемо ми. Бо кожне тіло — це більше, ніж тіло. Бо кожна душа — це більше, ніж одна душа. Це мільйони і мертвих, і живих, і ненарожденних. Кожен із них виростає зсередини тебе, чіпляється за твоє серце корінцями. І ти виростаєш із них, із їхніх сердець. Коріння твоє губиться в минулому, твоє насіння пірнає в майбутнє. Ти — це вже більше, ніж ти.
Час від часу це стається, немов осяяння: ти розумієш, як багато тих, кого називаєш "ми". І яким неповним є ти, коли наодинці. Як недостатньо тобі лише себе. Цієї миті ти розумієш, як добре бути одним народом. Таких різних людей. Таких різних релігій, мов, етнічних походжень та орієнтацій. Таких єдиних у своїй любові.
2 
1
Коментарі
1