"Людина – це тварина, яка думає про майбутнє", – говорить гарвардський психолог Деніел Ґілберт у книжці Stumbling on Happiness. На відміну від інших тварин, людина впевнена, що майбутнє не буде таке, як сьогодні.
Утім, ще якихось кілька століть тому – і цілі тисячоліття перед тим – європеєць вважав би, що знає, яким буде майбутнє: більш-менш точним повторенням минулого. І тому головним нещастям для людини було руйнування традиції. А її завданням – думати радше про минуле, ніж про майбутнє.
Сьогодні ці консервативні рецепти для нас незвичні. Для сучасної людини найбільшою драмою є не руйнування традиції, а несправджені очікування. Сучасний світ – це нестримна машина майбутнього і водночас нестримний страх перед майбутнім. Одна його половина постійно породжує "завтра" – інша цього "завтра" боїться.
Перемога страху над надією – головна причина того, чому в західному світі повертається правий популізм. Він має одну головну емоцію: повний назад. Let's make America great AGAIN Дональда Трампа; take BACK control ідеологів Brexit – усі вони дають цю ілюзію, що минуле є тією рятівною гаванню, яка врятує нас від буревію майбутнього. Що колись була золота доба щастя, до якої треба повернутися.
Досвід України інший: українська історія не мала жодної золотої доби. Наше минуле – це окупації, Голодомор, ГУЛАГ, Голокост, військові поразки й асиміляції завойовником. Наш дім у минулому зруйновано.
Саме тому засадничий український герой – це троянсько-римський Еней. Коли Верґілій писав "Енеїду", він створював нового героя на противагу грецькому Одіссею. Еней не шукає шляху додому: його Трою назавжди зруйновано. На відміну від Одіссея, Еней знає, що рухатися треба вперед, а не назад. Тому символічно, що саме з образу Енея українську літературу колись перезапустив Іван Котляревський.
Так, в Україні не було золотої доби, не було Одіссеєвої Ітаки. Тому слова "знову" та "назад" для нас страшні. Наше майбутнє постійно ампутували, але ми продовжуємо в нього вірити. І тому один із найвідоміших віршів геніальної Лесі Українки – це Contra Spem Spero: "Без надії сподіваюсь".
Утім, у цій беззастережній вірі в майбутнє є не лише здорові риси. У ній є й великий ризик. Це утопія почати все з чистого аркуша, побачити свою країну як стартап – країну без історії, де все постійно починається наново. Але бажання постійно щось починати наново часто йде пліч-о-пліч із небажанням щось завершувати. І тоді стартап стає безповідальним. Зараженим амнезією.
Проблема української історії в тому, що ця амнезія з нами ставалася неодноразово. Ми постійно прагнемо почати історію заново. Тлумачимо своє минуле як надто нікчемне, аби його продовжувати.
Тому наші постійні нові початки – це ніякі не початки. Це повторення одного й того самого – через забуття. Але історія з нами повторюється саме тому, що ми хочемо її забути.
Ми маємо думати про майбутнє, але не забувати про повторення історії. Про її цикли та попередження. Й один із найнебезпечніших у нашій історії – це повернення імперії. Яка завжди тут, чекає, готова проковтнути.
Ми можемо бути як завгодно добрими і прагнути прекрасних речей. Але ми маємо бути готові до повернення зла. І до того, що майже все в історії можна відкатати назад.
"Людина – це тварина, яка думає про майбутнє", – говорить гарвардський психолог Деніел Ґілберт. Але ми принаймні знаємо, яким це майбутнє може бути.
Бо історія – це цикл. Зима, весна, літо, осінь – і знову зима. І весна теж, якщо пощастить
Ця колонка є фрагментом есею, написаного в рамках проєкту "Онлайн-резиденція для німецьких перекладачів" Українського ПЕН і translite.V. Повну версію можна буде прочитати у збірці "Майбутнє, якого ми прагнемо", що вийде друком у видавництві "Темпора" у вересні. Проєкт онлайн-резиденції відбувається за підтримки партнерської програми "Культура для змін" Українського культурного фонду та програми "MEET UP! Німецько-українські зустрічі молоді" Фонду "Пам'ять, відповідальність та майбутнє" (EVZ)
1 
1
Коментарі