Коли тобі сниться щось особливе, ти ще довго залишаєшся в полоні пережитого уві сні. Здається, що ти побачив велике кіно, прочитав книгу чи випив її одним махом, як пляшку води. Якщо ти письменник, хочеш одразу це зафіксувати: хай тільки враження від сну залишиться довше й ти опишеш його в усіх співвідношеннях кольорів, яких ніхто до тебе не бачив. Боже мій, яка ж то була історія! Трилер!
Але з кожною хвилиною цей сновидний трилер тьмяніє. Вилітає у прочинене вікно, як випадково випущений із рук птах. Щойно був тут, на дванадцяти квадратних метрах твоєї кімнати, а зараз – у нескінченному просторі, і його не зловлять навіть мільйони таких, як ти. Ти випив чашку кави – й історія зникла. Залишилося лише кілька уламків, кольорових скелець від колись величної мозаїки. Хто скаже, що ці три скельця були колись історією, наприклад, про нового Одіссея чи Гільгамеша? Ніхто не скаже, забудь.
З озарінням та сама історія. Ось воно проколює твої мозок і серце, скажімо, о четвертій годині дня. Ти відчуваєш, що все стає на місця. Ти дістав відповідь не тільки на своє запитання – на десятки інших. Мозаїка знову стала цілісною, кожен елемент на своєму місці. Ти відчуваєш себе жонглером, який підняв у повітря 25 різнокольорових скляних пляшечок і на якусь мить вони зависли в повітрі в досконалій гармонії, і ти знаєш, що зловиш кожну з них, одну за одною, навіть якщо в тебе тільки дві руки. Ти відчуваєш це о четвертій годині дня. Але о четвертій десять всі ці пляшечки шумно падають униз і розбиваються на безліч уламків. Світ знову розпався на мільярди частинок. Ти знову ні з чим.
Така природа наших озарінь, наших сновидінь та інтуїцій. Вони освітлюють наш всесвіт, і раптом ми бачимо все з надприродною ясністю. Стаємо богами ясновидіння – але лише на мить. А потім усе руйнується. І нам лишається тільки збирати уламки і скалки – і спробувати відновити ту мозаїку у своїй пам'яті. Як художник, коли мусить написати портрет людини, яку бачив лише в дитинстві.
У чому причина того, що наш мозок працює, як блискавка? Він кидає жменю досконалого світла на дійсність, а потім так само раптово його згортає. Бо бачити зв'язки – найважливіша й найскладніша для нього робота. Він може зловити 25 кольорових пляшечок, але не може робити це надто часто. Бачити світ з'єднаним – це велика праця.
Зрештою, бачення як таке – це теж робота. Озаріння, зрештою, – це теж бачення. Недарма древні завжди нагадували, що можна бачити внутрішнім оком. Бо воно охоплює більше зв'язків. Хоч, зрештою, і зовнішнім оком ти ніколи не бачиш чогось одного, від'єднаного від іншого. Навіть коли дивишся на обличчя коханої чи коханого, ти насправді бачиш тисячі речей: колір її очей, довжину волосся, впізнаваність ходи, які з'єднуєш у тільки тобі відому єдність.
Бачення – це мозаїка. Поєднання сотень різнокольорових камінців в одну картину. Бачити може тільки той, хто має хист летючої риби, що вилітає з глибини морської на поверхню і на мить, можливо, заглядає за горизонт. Бачити – значить, зв'язувати. Креслити тонкі пунктирні лінії між речами та подіями, між тілами та душами. Бачити – значить, працювати ниткою й голкою. Бачать тільки ті, хто вміє зшивати.
Мислення – це бачення невидимих зв'язків. Воно може бути послідовне, як у науковця чи філософа. Або не дуже послідовне – як у митця. Мистецтво, філософія, література й наука відрізняються тільки тим, як саме вони вчаться бачити зв'язки. Об'єднують же їх голка та нитка. Мистецтво зшивання.
Коли тобі сниться щось особливе, ти ще довго залишаєшся в полоні того, що ти побачив уві сні. Бо той світ – навіть якщо він божевільний – наповнює тебе відчуттям неймовірної зв'язаності. Саме тому ти так прагнеш одразу все записати. Й одразу терпиш фіаско.
Але колись ти знайдеш свій власний план всесвіту. Обов'язково знайдеш.
2 
1
Коментарі