Пʼятниця, 23 серпня 2019 16:00

Я, незалежна

Яка я, у свої 28? Розкажеш мені при зустрічі? Тільки правду, мені цікаво.

А я про себе знаю ось що: коли мені боляче, я б'юся. Коли на мене нападають, не здаюся. Коли мене ображають, кричу на весь світ. І світ думає, що я крейзі. Гаразд, хай думає.

Я досі вірю, що у світі живуть добрі люди. З відкритими обличчями, добрими серцями, теплими думками. Вірю їм, і дехто каже, що в моїй вірі є щось дитяче-наївне. О'кей, хай буде так. Мене часто намахували, і я могла би вже стати цинічною. Але ні, не в мої 28. Мій заряд віри ще не вичерпався. І я знаю, де зарядитися.

Я швидко закохуюся і швидко розчаровуюся. У школі мені часто казали: чому ти не можеш вивчити цей урок? Коли ти нарешті подорослішаєш? Чому не можеш обрати щось раз і назавжди? Але раптом виявилося, що ніхто не вивчив уроку і ніхто не обрав нічого раз і назавжди. І всі вони – не подорослішали. Навпаки: стали ще більше дітьми. "Розвинені країни", так вони себе називають? А виявилося – дитячий садок під назвою Планета Земля.

Кожні 10 років я бунтую. Проти комендантів гуртожитків, директорів жеків, продажних деканів, тупих президентів. Я ставлю намети на площах, підпалюю шини, розливаю коктейлі, палю вогнища. Я йду на барикади, тримаю стрій, отримую удари кийками, постріли в серце. Але не вмираю. Я живу в усіх тих, хто тут і хто там, у мертвих, і живих, і ненарожденних. У вас я теж живу. Прислухайтеся.

Після бунтів я займаюся іншими справами. Їду в Тибет, сплавляюся Десною, лечу в Африку, відкриваю бізнес, запускаю стартап, переїжджаю на хутір, знімаю кіно. Часом мене все дістає – і я вимикаю телефон. Поживіть якось без мене. Просто як група людей. Можете забути мою мову, мої пісні, моїх розстріляних, моїх веселих і моїх сумних. Можете видалити мене з "Фейсбуку", якщо вам так краще. Ви знаєте, як мене знайти.

І вони справді мене знаходять. Мої люди. Я знаю кожного з них по імені. Я плутаюся в цифрах – 40 мільйонів? 45? А якщо з тими, хто виїхав? А якщо з тими, хто народився вже там? Нас тьма, так. Роботяг і ботанів, хіпстерів і мужиків, ґламурних і антиґламурних. Ми дуже різні, але дуже схожі.

Звісно, я тільки вдаю, що мені 28. Ви забули про Ігоря й Ольгу, Богдана й Івана, Тараса й Пантелеймона, Олену й Лесю, Михайла й Михайла, Олександру й Соломію. Це все мої імена, це все імена моїх людей. Пошепки скажу тобі (але нікому, о'кей?): мені багато, багато років. Не виглядаю на стільки? Звісно ні. Немає часу старіти.

Не думайте, що 28 років тому я народилася. Я просто з'їхала з гуртожитку. Взяла речі й пішла. Втекла від грубих комендантів і п'яних сусідів у північно-східному крилі. "Катись отсюда, нэзалэжна", – кричали вони, а я просто надягла навушники від Sony Walkman, увімкнула Beatles і "Червону руту". Був теплий серпневий день.

Я спробувала це, і мені сподобалося. Зрозуміла, що незалежність – це не подія, а процес. Це не факт, а стан. Це не статика, а рух. Один раз спробувавши, не можеш зупинитися. Стаєш незалежною в думках, в емоціях і діях. Бо хочеш свого, справжнього – своїх думок, своїх книжок, своїх пісень, свій бізнес, свою справу, свою політику. Хочеш робити щось тут і тепер.

Інстинкт свободи є не в усіх. Але таких людей стає більше. Людей, для яких моя незалежність перетікає в їхню. Для яких незалежність країни перетікає в незалежність особистості. І навпаки: для яких їхня незалежність неможлива без моєї.

Я люблю інкоґніто приходити на стадіон і слухати, як ви співаєте мою пісню. Про те, що нам, браття молодії, усміхнеться доля. Мені здається, вона давно нам усміхається. Браттям і сестрам. Бо ми справді молодії. У нас ще все попереду.

О'кей, я вдалась у пафос. Вибач. Країну краще любити тихо. Як любиш своїх дітей, батьків. Без гучномовців. Так, як люблю вас я. Under my skin, як кажуть. Забула, як це в нас перекладається. Усім серцем, словом

Зараз ви читаєте новину «Я, незалежна». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода