— Для Олександра Лукашенка настав зворотній відлік до падіння режиму, — говорить білоруський політик Олексій Міхалевич, 45 років. У 2000-х працював юристом в Асоціації інвалідів війни в Афганістані, Білоруській незалежній профспілці. Був заступником голови опозиційної партії "Білоруський народний фронт". 2010 року висунувся на пост президента країни як незалежний кандидат. На ранок після виборів, 20 грудня, доправили в СІЗО, де сидів два місяці. Виїхав в України, згодом у Чехію, яка дала політичний притулок. 2015-го повернувся в Білорусь. Живе в Мінську.
Яка атмосфера панує між учасниками акцій?
— У перші дні після виборів повністю відключили інтернет. Люди жили в інформаційному вакуумі. На четвертий день пробився інтернет. Білорусів шокували масові побиття, тортури, смерть. Суспільство самоорганізувалося проти насильства. Фактично весь Мінськ вийшов на вулиці та площі. Люди відчули величезну солідарність. Нас не просто більшість, а критично багато. Настала ейфорія. Пік був у неділю, 17 серпня, коли відбувся Марш свободи. По Білорусі сумарно вийшли до півмільйона, в Мінську — майже 300 тисяч. Це в країні з населенням до 10 мільйонів. На мить здалося, що цього достатньо, режим упаде. Влада не розжене таку масу людей. Виникла впевненість, що точно переможемо. Із понеділка було поступове розчарування. Виявилося, були завищені очікування. Лукашенка освистали на одному з найбільших заводів Мінська під крики "Забирайся геть!" Він відповів, що забереться, коли вб'ють.
Характерно — попри брутальність ОМОНу, протести досі ненасильницькі. Для більшості білорусів силове протистояння неприйнятне. Але наростає внутрішня агресія через несправедливе насильство. Люди бачать звірства ОМОНу та міліції — тортури, зґвалтування, вбивства.
Білоруси нарешті відчули себе нацією. Усе відбувається під біло-червоно-білими національними прапорами. Під гасла "Жыве Беларусь!" Це не лише протест проти Лукашенка, а за цінності незалежності, суверенності білоруської нації.
Наскільки реальною видається відставка Лукашенка?
— Він не готовий до діалогу. Послаблення останніх днів — вимушене. Незастосування сили — результат виходу сотень тисяч людей. Міліціонери живуть поряд. Значна частина з них не хочуть брутально розганяти сусідів. Для звірств і насильства залишилася тільки частини ОМОНу, Служба безпеки президента, інші спеціальні сили. Лукашенко не може розраховувати, що армія виконає наказ воювати проти народу. Номенклатура теж уже знає: скоро диктатора можуть скинути і злочинців покарати. Режим розуміє, що віддавати накази, які не виконують, гірше, ніж нічого не наказувати.
Що думають білоруси про застосування російських спецпризначенців, можливий ввід військ, насильне втягнення країни в Союзну державу?
— З першого дня акцій тема Росії звучала. Що Москва ось-ось втрутиться. Що протести вигідні зовнішнім силам чи спеціально ними організовані, щоб захопити Білорусь. Що Росія стягує війська до кордонів, готується напасти. Істерія існує. Сам Лукашенко підігріває. Лякає, що Кремль підтримує опозицію. Розмови про це — частина спільної гри Лукашенка і Путіна. Росіяни можуть перекинути під білоруський кордон хоч усю армію. Щоб показати Лукашенка захисником вітчизни від потенційної агресії. Щоб білоруси сказали: "Хай буде режим, тільки б не російські танки на наших вулицях".
Не думаю, що РФ введе війська. Це не Крим, не Донбас. Дуже мало білорусів зустрічатиме російські танки з квітами. Навіть проросійські, які за Союзну державу, не хочуть. У результаті агресії на Донбасі й анексії Криму Росія втратила Україну, отримала ненависть українців на багато десятиліть. У Білорусі станеться те саме в разі нападу.
Фактична переможниця у виборах Світлана Тихановська виїхала в Литву. Кілька разів змінила позицію — від закликів не брати участь в акціях до готовності стати національним лідером. Її виборці розчаровані?
— Більшість чудово розуміє, що Тихановська — функція. Мала розчистити шлях до чесних виборів. Перехідний місток до демократії. Із цим завданням упоралася. Ніхто не вважав її Жанною д'Арк, що поведе безстрашно до перемоги.
Наші протести унікальні, бо без лідера. Самоорганізовані. Без ілюзій, що зверху прийде хтось і скаже, що робити. Суспільство звикло до автономності, взаємодопомоги. Саме себе очолило. Усе, що потрібно, робить народ — збирає мільйони доларів серед своїх і в діаспорі для лікування, виплати штрафів і підтримки потерпілих. Створив фонд підтримки страйкарів, яких можуть звільнити з роботи.
Єдність суспільства для Лукашенка, який звик усе контролювати, — потужний удар. Режим крихкий, слабне. Усі знають, король — голий. За Лукашенка меншість. Навіть комісії, які фальсифікували вибори, вже цього не робитимуть через зневагу більшості суспільства.
Яка роль Координаційної ради, до якої увійшли авторитетні білоруси, зокрема, нобелівська лауреатка Світлана Алексієвич?
— Потрібна для переговорів. Аби Захід міг давити на режим. Аби Лукашенко пішов на діалог. Інакше скаже: "Із ким говорити? Із юрбою?"
Як найближчим часом розвиватиметься ситуація?
— Безумовним успіхом може бути тільки відхід Лукашенка. Не працюють сотні заводів. Робітники приходять до керівництва з вимогами — звільнення політв'язнів, відставка диктатора. Успіхом буде, якщо він піде, проведуть чесні президентські, парламентські й інші вибори.
Наскільки це ймовірно?
— Цілком. Почався зворотний відлік для Лукашенка. Не має змоги втриматися. Не уявляю, як у теперішній ситуації може повернути статус-кво.
Якби не перемога української революції 2014 року, не повалення режиму Януковича, протестів у Білорусі зараз би не було. Україна для нас — приклад успішної революції.
1 
1
Коментарі