"У Норвегії є спільний кордон із Росією. Ми готові до військової агресії" – Сандра Андерсен Ейра

У США. З друзями знали, що Росія готується напасти. Усі спостерігали, як росіяни проводять військові навчання, стягують війська до українських кордонів. Була маса попереджень про неминуче вторгнення.

Більшість моєї компанії вже тоді роздумувала і готувалася, яким чином можуть допомогти Україні. Коли президент Володимир Зеленський в перші дні відкрив шлях для військової служби добровольців з інших країн, вирішила приєднатися.

Коли росіяни почали стягувати війська до українських кордонів, наприкінці 2021 року. Тоді зрозуміла, що Росія справді має намір вторгнутися.

Мабуть, така історія людства, розвитку світу протягом останніх кількох тисяч років. Чи був це розумний крок Путіна? Абсолютно, ні. Чи стало для мене несподіванкою, що в 2022 році пішов на повномасштабну війну? Не думаю, що колись повністю зрозумію логіку його дій.

 

Думаю, кожен знає, яке місце займає у світі. Завжди знала, чого хочу. Що мені робити зі своїм життям, і що маю право це робити. Так, могла віддалено займатися волонтерством, але вибрала для себе цей шлях, бути на війні.

Так, це вперше я на війні.

Знали лише брат і сестра. Нікому більше не казала, щоб не привертати зайву увагу. Вважала, зайве. Не хотіла, щоб хвилювалися. Прагнула, аби усе минуло тихо. Але потім про мене дізналися з новин. Потрапила в масмедіа. Моя сім'я про все дізналася. Але ніхто насправді не був дуже заскочений зненацька. Усі очікували, що можу піти на такий крок, бо відповідає моєму характеру.

Бізнес нормально функціонує. Мої колеги працюють на кораблях та слідкують за всім. Контактують зі мною, якщо треба про щось повідомити чи запитати, якщо справи потребують моїх рішень. У сучасному світі можете бути на війні й займатися віддалено бізнесом, покладаючись на надійних людей.

Насправді, небагато. Ніколи не була в Україні до цього. Звикла працювати з багатьма жителями зі східної Європи, ведучи бізнес у Норвегії. Вони були задіяні в рибальстві в моєму регіоні, розповідали щось про країну.

Але тисячу років тому мої пра-пра-предки були засновниками держави, попередника України, Київської Русі. Мій предок був королем у Гардарікі (із XII ст. скандинавська назва Русі, перекладається як "країна міст", скандинави називали так спочатку північні землі, як ланцюг фортець уздовж Верхньої Волги, Новгород розглядався як можлива столиця, згодом ім'ям "Гардарікі" почали називати всю Русь. – Gazeta.ua). Це, звісно, було ще в епоху вікінгів, але це земля, куди хотілося приїхати, і, врешті, приїхала.

Ставлення людей на півночі країни дещо інше, ніж в основній частині Норвегії, на півдні. Бо на півночі межуємо з Росією, там російська спільнота, робітники-росіяни. У людей на півдні немає такого досвіду. На півночі звикли мати справу з росіянами на рівні місцевої влади і особистих стосунків. Більшість норвежців прагнуть, наскільки можливо, допомогти українцям в їхній біді.

Намагалася не раз пояснити співвітчизникам, що не варто погано ставиться до всіх росіян, бо не всі винні в агресії. Багато хто з них не має особливого вибору щодо того, що їхня влада розв'язала війну. Москва робить те, що хоче, незважаючи на думку росіян. Без сенсу карати чи погано ставитися до невинних людей. Так само, як і в будь-якій країні, не варто всіх людей чесати під один гребінець.

Більшість норвежців дуже сильно підтримує Україну, і сподівається якомога швидшого завершення війни, щоб було менше страждань і руйнувань. Багато волонтерів у Норвегії роблять пожертвування на українські благодійні цілі, на обладнання для українських військових, на гуманітарну допомогу.

Норвегія прийняла багатьох українців, лікують поранених солдатів. Багато біженців з України знайшли прихисток у нашій країні.

Насправді для більшості з нас тоді вони пройшли повз увагу. Лише трохи чули. Не було стільки висвітлення в масмедіа, як тепер. Багато людей мало знали, що в Європі вісім років триває війна, доки не розгорнулися події після 24 лютого. Це також показує акценти, які роблять масмедіа та роль міжнародних ЗМІ в наші дні. Особливо, в українські ситуації.

Так, і для більшості норвежців теж. Ми вісім років практично не помічали її, поки не вибухнула зараз. Це радше сприймалося як регіональний конфлікт, а тепер - справжня велика війна.

Спершу були в місці базування. Потім нас відправили прямо на лінію фронту, на північ від Києва, в село Мощун. Із корабля - на бал, у гарячі бої. Там були траншеї, бої, розбомблені будівлі, артилерійські удари та перестрілки. Наше перше враження про Україну - траншейна війна і такі ж бої. Крім цього, березень - це сніг, холодно й мокро. Як в стилі Другої світової війни.

Після цього проїздили через Львів на інше місце дислокації. Побачила цілком нормальне життя - люди у кафе відпочивають, танцюють на вулицях. Було дуже дивно, такий контраст.

Сподобалося, наскільки красива країна. Із гарними будівлями, великою кількістю історії навколо, із багатьма людьми з добрим серцем, котрі стараються допомогти всім, чим можуть. Попри перші депресивні враження, в моїй пам'яті тільки добрі спогади про Україну і тутешніх людей.

Багато, але одне особливо. Коли я та мій підрозділ були розділені під час одного завдання. Я була з українськими військовими та ДСНС. Була розчулена й приємно вражена, як українські солдати добре ставились до мене.

Була там єдиною жінкою. Вони мені дарували шкарпетки, шоколадки, квіти. Дуже милі люди та з великою повагою ставилися до мене.

Пройшла навчання як парамедик кілька років тому в Норвегії. Більше не приходила ніяких додаткових в Україні. Почала як медик у перші дні війни. Потім перейшла до інших, військових завдань, коли нас перекинули з північного фронту. Це війна й потрібно виконувати різні завдання та роботу.

Найважча частина - брак медичного спорядження. Без цього в тебе скуті руки, можеш мало зробити. Ще на початку, під час перших місій, виявили, що в нас немає найбільш необхідного. Більшість отримували через волонтерів, західну допомогу. Без цього робота парамедика стає значно складнішою.

Десяткам. У нас було багато різного роду поранень, і подальша доля багатьох бійців мені просто невідома.

Завжди дещо важко працювати жінкою в колективі, де домінують чоловіки. Але в роботі з українцями, ніколи не відчувала жодної дискримінації чи якогось поганого ставлення. Особливо, від українських солдат.

Ризик насильства, якщо потрапиш в полон до росіян є в усіх. Вони не дотримуються норм війни. Усі свідомі цього. Це стосується тортур і сексуального насильства, незважаючи на стать.

Звісно, для дівчини завжди гірше потрапити в полон. Зважаючи на їхнє ставлення до нас, до всіх, хто воює за Україну, краще, взагалі, ніколи не потрапляти в полон. А якщо вже так сталося, це дуже погано, незважаючи на те, чи ти чоловік, чи жінка. Краще бути мертвим, ніж потрапити в полон.

Людська істота така, що можемо звикнути до всього - до бомбардувань, до тривоги, до смертей. До більшості речей, які оточують щодня. Людський розум дуже адаптивний. Навколишнє середовище стає новою нормою. Тож адаптуєтесь та живете з цим, незважаючи на все, що діється навколо.

Ні, такого не було. Усі речі були такими, що могла б від себе сподіватися.

Крім слів привітання та подяки, деякі українські слова зараз знають більшість людей у світі. Це "Слава Україні!" і "Героям слава!", "Вперед, до перемоги!". Невелика кількість фраз, які тут часто звучать. Їх легко вивчити. Але більшість часу проводжу з англомовними, спілкуємося між собою англійською, тож особливих потреб в українській немає.

Нам ніколи не можна виказувати позиції. У даний час ситуація доволі напружена. Маємо важкі втрати і жорстокі бої. Інтенсивність зросла, й не спадає, проте увага світових мас-медіа до ситуації зменшується. Це дивно.

Також змогла взяти відпустку на кілька днів, повернутися додому в Норвегію. Вперше була там від початку війни. Було дуже гарно і приємно побути вдома. Мої друзі та рідні підтримали мене в тому, що роблю Україні.

Я поїхала додому, бо депутати парламенту попросили відвідати їх, і виказали мені підтримку, радісно привітали. Була рада, що моя країна з відкритими обіймами прийняла мене та з натхненням сприйняла те, що роблю в Україні. Мене всі підтримували.

Зараз знову в Україні, на фронті. Роблю те, що повинна. Так само, як багато представників інших національностей, які зібралися поруч зі мною.

Я б хотіла сказати, настільки довго, наскільки буде потрібно. Але радше це буде залежати від економічної ситуації, бо практично нікому з іноземних бійців не платять за те, що тут воюють. Усі живемо на власні кошти і покладаємося радше на волонтерську допомогу та поміч з-за кордону. На все, що можемо дістати від друзів і знайомих.

У нас контракти з українською армією, і нам би мали платити так само, як українським солдатам, але не знаю жодного іноземного солдата, який отримав би якісь кошти. Не можеш жити без грошей весь час. Тому багато чого залежатиме саме від цього.

Дуже багато. Свої кошти йшли за переїзди й перельоти, на ночівлі, купляли собі все озброєння і обмундирування. Більшість іноземців потратили велику частку своїх коштів на це. Я витратила практично всі заощадження. Хотіла б залишитися і допомагати наскільки довго, наскільки буде потрібно, але в такій фінансовій ситуації не зможу продовжувати вічно. Це важливе питання.

Як тільки отримує достатню кількість важкої зброї та амуніції до неї, щоб зібрати достатньо сил, і переломити ситуацію на свою користь. Відкинути росіян назад, за межі країни. За це бореться вся країна, тому багато залежить зараз від західних партнерів України.

В міру того, як Захід буде постачати все більше озброєнь і боєприпасів, і буде тренувати нових військових, як поводиться з ними, в України буде все більше шансів на перемогу.

Сподіваюсь, бо в Росії озброєння вичерпуються, а Україна накопичує. Це б мало допровадити до перелому. Але війна непередбачувана. Ніколи не знаєш, як розгортатиметься ситуація. Крім поля бою, є ще міжнародна політика, договори, інтереси країн. Важко передбачити всі складові.

Ніколи не можна знати, що можуть втнути росіяни. Про це свідчить повномасштабне вторгнення в Україну. Багато хто не сподівався його, попри очевидні ознаки підготовки.

У міру того як країни світу постачають вам озброєння, росіяни можуть вирішити вдарити по цілях поза межами України. Тоді війна може вийти за межі однієї країни, й буде між НАТО і Росією. Маємо різного роду загрози в майбутньому.

Так, у Норвегії є спільний кордон з Росією. Ми готові до потенційної військової агресії. Й ми частина НАТО. Це додатковий захист. Але також означає, якщо російське керівництво зважиться на ескалацію, то може бути, що завгодно, навіть Третя світова війна.

Не знаю, у що вірять там і як оцінюють. Тим паче, не можу відповідати за слова прем'єра. Але більшість лідерів західних країн усвідомили, чим є путінська Росія і намагаються допомогти Україні, наскільки можуть - військовим обладнанням та гуманітарною допомогою. Й робитимуть це настільки довго, наскільки можуть.

Позаяк Україна - не член НАТО, в Альянсі не зобов'язані посилати війська сюди, але допомагають із гуманітарних міркувань. Щоб війна не поширилася на інші країни, прагнуть швидше її завершити, по змозі та в законний спосіб.

Думаю, все в руках росіян. Вони, врешті, можуть зупинити Путіна та зробити свою країну нормальною. Навряд чи сам відмовиться від влади.

Справа росіян - взяти відповідальність за свою країну, й те, що вона робить. Повернути собі вплив на формування влади, на внутрішню і зовнішню політику. Бо від їх імені російська влада творить незліченні злочини.