"Путін готується до великої ескалації" – Олександр Данилюк

У військовому вимірі, в росіян не було шансів досягти відчутних результатів на першій стадії. Якщо аналізуємо спроможності збройних сил України та Росії на той час. У них було недостатньо сил для поставлених цілей. Причина не в тому, що росіяни – слабкі, а в тому, що ЗСУ з 2014 року якісно розвинулися. Мали спроможності, щоб зупинити величезну російську армію. Що й відбулося між 24 лютого та серединою червня, коли ми перешли до планування Харківської та Херсонської операцій.

Причина також у тому, що коли не спрацював план російських спецслужб із дестабілізації України, самих військових сил РФ виявилося недостатньо, щоб виконати поставлене завдання – захопити столицю.

Росіяни від початку не розглядали варіант, що будуть винятково в військовий спосіб досягати поставлених цілей. Розраховували, що вдасться дестабілізувати ситуацію, вивести з ладу систему державного і військового управління.

Вважали, що сама по собі військова операція дотисне Україну і Захід піти на поступки, які б спричинили дестабілізацію. Паралельно з початком вторгнення, активно вели переговори – спочатку в Білорусі, а потім в Туреччині.

Росіяни вирішили, що Київ і Захід блефують. І якщо Москва покаже готовність розв'язати велику війну, то ми підемо на поступки. А це знову ж таки запустить процес дестабілізації.

Був розрахунок, що саме вторгнення буде достатнім дестабалізатором, щоб Володимир Зеленський не просто був готовий на поступки, а втік із Києва. Це, на їхню думку, українці сприйняли б як зраду національних інтересів, що дозволило б Кремлю заявляти про нелегітимність президента.

Це важливий елемент їхнього провалу. Там є два основних недоліки. По-перше, від початку військовий компонент був допоміжним. Саму операцію проводили спецслужби. Вони її планували. Це характерна риса для більшості радянських та російських операцій.

Доки операція була більше спеціальною, ніж військовою, головування спецслужб себе виправдовувало. Коли перейшли в режим повноцінної війни, надбудова в ній у вигляді розвідки та ФСБ виявилася бар'єром. Ці люди мислять не так, як військові. Натреновані виконувати інші завдання.

Всередині самого російського війська зберігається радянська культура відносин між командирами і підлеглими всіх ланок. Дуже високий рівень централізації.

Абсолютно протилежне до підходів більшості армій країн НАТО і ЗСУ. За останні дев'ять років нам вдалося змінити культуру українського війська – підтримуємо ініціативу знизу та високий рівень автономності командирів на місцях. Вони більш гнучкі та краще реагують на ситуацію, що постійно змінюється. Російські командири діють не просто шаблонно, а суворо у відповідності до поставлених наказів. Навіть якщо оперативна ситуація не відповідає тій, яка бралася в розрахунок при плануванні.

Саме тому в перші дні вони понесли великі втрати. По-перше, їх зустрів колосальний спротив. За директивами російських командирів, розраховували, що будуть невеликі осередки спротиву, які ті мали обходити. На те, що буде організований системний опір війська, не сподівалися. Попри те, що бачили, що ситуація кардинально відрізняється від запланованої, діяли відповідно до директив. Намагалися вийти на рубежі, визначені в їхніх документах.

Якщо, наприклад, згадаємо угруповання, що рухалося по ліву сторону Дніпра до Києва. Попри те, що було зрозуміло, що їхня логістика зруйнована, заганяли себе в оперативне оточення, наполегливо продовжували рухатися. Ледь не в'їхали в київський район Дарницю, бої були в передмістях столиці. Хоча ніякої стратегічної логіки в цих діях не було.

 

Враховуючи, що РФ - не військова диктатура, а чекістська, цей елемент неминуче незмінний. Така філософія Путіна та його найближчого оточення – старих офіцерів КДБ, які керують країною. Не має значення, яка роль в управлінні війною 5-ої служби ФСБ, навряд чи висока, проте основні рішення приймає верхівка. Якщо подивимося на безглузде кидання в м'ясорубку росіян біля Бахмута, то, з військової точки зору, в цьому немає сенсу.

Безпосереднім плануванням операцій займаються військові, проте визначенням задач і пріоритетів, особи далекі від військової справи. Ці люди ставлять перед собою зовсім інші завдання. Те, що російська пропаганда розповідає по телебаченню, що взяття Бахмута "переламає перебіг війни", і про "стратегічно важливий населений пункт", абсолютна маячня.

Щодо культури централізації прийняття рішень, сумніваюся, що росіяни здатні за короткий період часу її змінити. Це спільна риса всіх авторитарних суспільств. Москва рухається до посилення авторитаризму, а відтак до ще більшої централізації прийняття рішень.

За такого тренду, неможливо, щоб у війську почали стимулювати ініціативність офіцерів, давати їм високий рівень автономності

Крім цього, ці живі хвилі "гарматного м'яса", коли женуть піхоту, яка масово гине – методи війни радянського полководця Георгія Жукова. Вони несумісні з високим рівнем ініціативності та автономності офіцерів. Радше варто очікувати, що в росіян незабаром з'являться "заградзагони", ніж щось інше.

Один із інструментів мотивацій російських військових сьогодні – жорстокі неправові покарання. Залякування, утримання в підвалах. Влітку тих, хто відмовлявся виконувати безглузді накази, роздягали і прив'язували на дахах будинків, щоб весь день пеклися під палючим сонцем. Мовчу про розстріли.

Короткотермінове завдання – заморожування конфлікту в межах, в яких на сьогодні утримують окуповані території.

Допускають, що можуть втратити певні землі, які Україна звільнить. У них є певний люфт щодо поступок. По тому, як вибудовують лінії оборони, можемо робити висновок, що мають перший варіант – втримати все, що наразі захоплене. Другий – відійти до лінії 24 лютого. Третій – здати Донбас, але залишити Крим. Цьому підпорядковані їхні дії по організації оборони, мобілізація, публічна та непублічна дипломатія.

Задля цього не будуть сидіти в обороні в Криму, на півдні України та на Донбасі. Створити умови, в яких Україна буде здаватися такою, що стоїть на межі поразки. Хочуть повернутися до ситуації березня, коли російські танки стояли на підходах до Києва, коли наші війська відступали на півночі. В їхніх планах - демонстрація російських сил: якщо не виграти війну, то переламати її перебіг.

Абсолютно погоджуюся з оцінкою головнокомандувача Валерія Залужного, що в кінці січня-на початку лютого росіяни можуть спробувати піти в атаку. Початок залежить не так від готовності нових російських підрозділів, які вже формують і злагоджують, а з загальною політичною кон'юнктурою – посилення тиску через нові можливі вторгнення. Мета – змусити Захід та Україну визнати новий статус-кво, вигідний для росіян. Потім Путін може піднести це російському суспільству, як перемогу.

Нам слід підготуватися більш якісно, ніж до 24 лютого.

По-перше, слід краще підготувати додаткові резерви, підрозділи сил територіальної оборони, завчасно їх розгорнути і облаштувати позиції. Якби це зробили минулого лютого, росіянам було б нічого відводити та перекидати на Донбас. По-друге, їх можна було б тоді зупинити значно далі від великих міст – Києва, Чернігова. Зрозуміло, складно зупинити далеко від Сум і Харкова, бо вони на кордоні, й росіяни їх обстрілюють зі своєї території. По-третє, довгі російські колони значною мірою беззахисні. Їх можна було знищити вщент, якби якісніше підготувалися.

Бачимо, що триває серйозна підготовка росіян до збільшення масштабів війни. Путін готується до великої ескалації. У цій ситуації Україні потрібне сучасне озброєння, яке дозволить нівелювати російську перевагу в кількості.

Ситуація в нас схожа до часів холодної війни, коли країни Варшавського договору мали чисельну перевагу в людях та бронетехніці над військами НАТО в Європі. Із 1970-х Альянс розробляв спеціальну стратегію щодо того, як діяти. Вона аналогічна до того, що маємо зараз. Коли є велике скупчення живої сили і техніки противника, саме для цього потрібна технологічна перевага. Наприклад, ракети ATACMS, якими можна бити на відстань до 300 км. Ми їх гостро потребуємо. Розмови, що можемо їх застосовувати по цілях всередині РФ – маячня. Це сучасне озброєння. Якщо партнери хочуть, можуть просто обмежити можливість введення координат територією України.

Ситуація, що не воюємо західною зброєю проти Росії та Білорусії, цікава, поки в нас залишаються власні сили та засоби для ураження території противника. Інакше росіяни будуть нас обстрілювати зі своєї території, зокрема, артилерією, а в нас не буде змоги відповісти.

Також нам потрібна перевага в повітрі. Гостро потрібні західні літаки, бойові гелікоптери. Усе це дозволяє атакувати розтягнуті колони, що наступають. Це кращий варіант, ніж чекати поки дійдуть до певних рубежів в Україні й почнуть розгортатися. Поки пересуваються, більш вразливі.

Якщо матимемо все те необхідне, зможемо в лютому завдавати їм вогневого ураження ракетами і з літаків. Також це дозволило б нам перекидати підрозділи десантно штурмових військ, щоб завдавати ударів із флангів і тилів, здійснювати оперативні оточення, операції проти ворожої логістики. Це дозволило б робити рейди більшими силами.

Надія є. Російські ракетні удари проти нашої інфраструктури – частина їх загальної стратегії примусу до заморожування конфлікту на умовах РФ.

Ці атаки – вагомий інструмент їх впливу на наше суспільство, яке виснажується, на економіку та на Європу. Якщо удари не призвели до додаткової великої хвилі біженців, то суттєво сповільнили або зупинили повернення українців додому. Влітку українці вже почали активно повертатися. Це додаткове фінансове навантаження на європейців. Також додатковий фінансовий важіль впливу на західних партнерів, бо ті змушені допомагати більше Україні, адже наша економіка не здатна самотужки підтримувати потреби українців.

Українські системи ППО й ті сучасні західні перехоплюють дедалі більшу частину російських ракет і дронів-камікадзе. Проте не лише росіянам важко і дорого виробляти сучасні ракети. Західним партнерам робити ракети до цих ППО теж дорого й займає часу. Використання проти дронів за $20 тис. ракет за сотні тисяч чи мільйони доларів економічно необґрунтовано. Росіяни на це розраховують.

Закінчиться для них дуже важко. Можливо, після цього тривалий час стануть нездатні взагалі проводити великі сухопутні операції. Коли відмовляться від них, можуть практично безкінечно завдавати ракетних ударів по Україні. Можливо, їх інтенсивність буде невисока. Але жити поруч із російським режимом, який воює проти нас, і розвивати країну буде складним завданням.

Для Путіна війна – його шлях збереження режиму. Тож для нас стратегічна мета - зміна в Росії путінського режиму на будь-який, який не буде проти нас воювати. Це необхідно, щоб встановити з росіянами стійкий мир. Він можливий лише на базі визнання Москвою кордонів України 1991 року. Їх РФ вже не раз визнавала, що було закріплено в низці міждержавних і міжнародних угод.

Розраховувати, що за два-три тижні в росіян закінчаться ракети й не зможуть завдавати по нас ударів, не варто.

Ми повинні розуміти, що РФ не збирається завтра розвалитися. Росіяни, на жаль, поки що не в стані глибокої внутрішньої кризи. Проте в перспективі 3-4 років такі процеси – неминучі. Наше завдання - виграти війну швидше.

У нас є спроможності, щоб на достатньо велику відстань завдавати таких ударів. У нас є тактика, щоб їх ефективно застосовувати на будь-яку стратегічну глибину РФ.

Немає таких місць на території Росії, які б ми не могли вразити. Інше питання, що не маємо поки що змоги завдавати по ворогові великих масштабних атак по великій кількості цілей. Росіяни не можуть перехоплювати ці удари.

Насамперед, потрібне правильне визначення цілей. Якщо говорити про пріоритети, це аеродроми, склади, важливі об'єкти їхньої військової інфраструктури. Я би теж говорив про їхні підприємства оборонно-промислового комплексу. Зокрема, ті, які виготовляють ракети.

Щодо можливості ЗСУ звільнити всю територію України – якщо росіяни в масштабному наступі, який планують на лютий зазнають розгрому, може відбутися колапс російських сухопутних військ. Тоді буде ситуація, яку бачили в Херсоні або на Харківщині. Росіяни будуть змушені відступати, бо не матимуть достатньо сил, щоб утримувати позиції. Для них будуть великі загрози, що їхні війська потраплятимуть в оточення та котли.

За таких умов може бути звільнення Криму. Із військової та політичної точок зору, правильніше почати зі звільнення Криму, а не Донбасу. На цю користь два аргументи. Перший - росіяни за дев'ять років підготували серйозні інженерні та фортифікаційні оборонні позиції на Донбасі, а в Криму навряд чи зможуть це швидко зробити. Там нюанси ландшафту, але не критичні. Другий момент – якщо звільнимо Крим, в росіян не буде резонів чинити великий опір на Донбасі. Також їм буде важко аргументувати на міжнародній арені, "що Крим – це інше".