"Пропагандистська стратегія Путіна виявилася вразливою" - колонка науковця

Колонка в американському виданні The Atlantic наукового співробітника Інституту SNF Agora Університету Джона Хопкінса Пітера Померанцева

Коли російська армія вперше розпочала обстріл села Лукашівка на півночі України, десятки мешканців втекли до підвалу сім'ї Горбоносів. Діти, вагітні, прикуті до ліжка літні люди і самі Горбоноси спустилися під сімейний персиковий сад і стали чекати. Протягом 10 днів слухали, як кілька разів на годину свистіли та гуркотіли снаряди. Атаки залишили величезні вирви в землі, спалили машину Горбоносів і зруйнували дах будинку. Нарешті, 9 березня вони почули звук важких гармат і танків, що в'їжджають у село, - російська армія взяла Лукашівку.

Солдати наказали переляканим жителям вийти на поверхню, а потім кинули у підвал гранату. Горбоноси: Ірина, 55 років, Сергій, 59 років, їх 25-річний син Микита провели наступну ніч у сусідньому підвалі, але там було так мокро та холодно, що вони повернулися до себе додому. Вони виявили вдома п'ятьох російських солдатів.

"Це наш дім. Де нам жити?", – запитала Ірина.

Солдати сказали сім'ї, що можуть повернутися додому, щоб жити разом. Горбоноси повернулися. Вони провели близько трьох тижнів із цими п'ятьма російськими солдатами, разом їли, гуляли, розмовляли. Російські солдати робили безглузді заяви про свою місію і ставили тривожно прості запитання про Україну. Але також давали розуміння своїх мотивів і свого морального духу. Горбоноси відкидали їх претензії, кричали на них, а також випивали з ними, використовуючи цей засіб довіри.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Катував, убивав, примушував нюхати трупи: назвали першого підозрюваного росіянина у звірствах у Бучі

За кілька тижнів підвал став мікрокосмом фронту військової пропаганди. З однієї сторони, росіяни повторювали довгий список брехні, яку їм розповідали про їх напад. З іншої, українці, які дивуються, як їхній будинок може бути спустошений агресорами, якими керують вигадки.

Після зустрічі з Горбоносами того ж тижня я зустрівся з президентом Володимиром Зеленським. Я був вражений, наскільки ясно досвід сім'ї дає відповідь на запитання, яке не дає спокою багатьом політикам, журналістам та активістам в Україні та за кордоном. Це як переконати росіян, яких годували нескінченною чергою брехні, відмовитися від підтримки путінського вторгнення?

Спочатку Горбоноси були надто налякані, щоб розмовляти з російськими сусідами по дому. Солдати завжди хапалися за зброю. Вони рідко покидали підвал, якщо не були на службі, боячись, як і їхні господарі, артилерійських обстрілів, коли українська та російська армії боролися за район навколо Чернігова.

Проте за кілька днів дві групи почали дізнаватися дещо один про одного, спочатку обговорюючи нейтральні теми, такі як їжа та популярні українські рецепти. Сім'я Горбоносів дізналася, що п'ятеро солдатів були військовими механіками. Серед них капітан, наймолодший з гурту, 31 рік. Трьом іншим було більше 40 – двоє служили в Сирії. В одного було обпалене обличчя, коли машина, в якій був, підірвалася на міні дорогою в Лукашівку, і він лаявся, натираючи лице маззю. Усі четверо були з Сибіру. П'ятому також було більше 40, татарин. Інших дратувало його безупинне наспівування татарських мотивів, і вони дражнили його за явне боягузтво.

Спочатку капітан гаряче повторював кремлівську пропаганду - він та його співвітчизники в Україні, щоб урятувати Горбоносів, сказав він. Солдати начебто воювали не з українцями, а з американцями. Це не війна, а "спецоперація". За його словами, коли все закінчиться, вони зможуть щасливо жити під владою Путіна.

Ірина сказала, що її не треба рятувати. Не було ні американських солдатів, ні баз НАТО ні в Лукашівці, ні будь-де в Україні. Вона не хотіла жити під правлінням Путіна. Капітан сказав, що йому пояснили, що українцям заборонено говорити російською. Ірина відповіла, що вони можуть говорити будь-якою мовою, яку виберуть.

Поступово він втомлювався, стикаючись із протестами Ірини та суворими фактами війни. У перші дні був оптимістичний, вважаючи, що перемога неминуча. Він кидався до підвалу зі словами: "Київ оточений! Чернігів ось-ось впаде!". Але в міру того, як минали тижні, але ні Київ, ні Чернігів не впали, його настрої псувалися. Якоїсь миті, каже Сергій, йому довелося показати капітану, де знаходиться Київ на карті. Росіяни здивувалася дізнавшись, що вони не десь поблизу, як припускали, а майже за 160 км.

Інші солдати були менш палкі, ніж їх капітан. Двоє впали в цинізм, не бажаючи довіряти інформації ні від росіян, ні від українців. Той, чиє обличчя було обпалене, був таким же затятим противником Путіна, як капітан був за нього. Він відкрито проклинав президента, називаючи його козлом. Він ніколи не голосував за партію Путіна.

Поступово виникла своєрідна довіра. Якось уночі Лукашівкою тинявся п'яний російський фельдфебель у шкірянці та значку СРСР, погрожуючи вбити місцевих у помсту за загиблих солдатів. Він був надто п'яний, щоб виконати загрозу, але інцидент був не поодиноким. Молоді солдати напивались і кричали українцям, що їх усіх треба "покарати". Горбоноси рідко виходили за межі свого саду. Вони відчували себе у безпеці у своєму підвалі зі своїми п'ятьма солдатами.

Коли росіяни виходили з підвалу випити та покурити, вони запрошували Сергія приєднатися до них. Група розбавляла спирт із водою, а Сергій згортав тютюн газетними сторінками.

"Що ти тут робиш? Який сенс у цій війні? " – питав Сергій. Росіяни сумно відповідали, що прийшли не на бій, а на свято. Вони приїхали, за словами одного з них, "на марш перемоги у Києві".

Низький моральний дух солдатів, їхній цинізм і недовірливість у чомусь не дивні. Знаменита путінська пропагандистська система завжди була спрямована не так на розпалювання ентузіазму, як на поширення сумнівів і невпевненості. На поширення такої кількості версій "правди", що люди почуваються втраченими і звертаються до авторитарного лідера, щоб той провів їх через морок.

У внутрішньополітичному контексті ця тактика має сенс – вона тримає людей пасивними, невпевненими у тому, що відбувається. Але не працює, коли хочете підштовхнути країну до шаленого ентузіазму, необхідного для війни.

Я жив і працював телепродюсером та режисером-документалістом у Росії під час перших двох президентських термінів Путіна, з 2000 по 2008 рік. Як сказав мені тоді один із путінських політтехнологів, Кремль завжди мав проблему з мотивацією людей. Щоразу, коли потрібно було провести проурядову акцію, чиновники були змушені підвозити державних службовців і доплачувати їм. Примітно, що попри цензуру, тисячі людей були ув'язнені за протести проти війни у Росії. За всієї передбачуваної внутрішньої підтримки вторгненню, на яку претендує Кремль, масових демонстрацій на вулицях російських міст на підтримку дій влади не було.

Навіть для легіонів росіян, які вірять у пропаганду та теорії змови, виникає запитання, чи достатньо компетентний Кремль? Чим довше затягуватиметься війна, тим більше виникатиме запитання, чи знає Кремль, що робить. Такі люди, як офіцер, який жив із Горбоносами, почнуть сумніватися в тому, на що здатна країна, яка зіткнеться з реальністю.

Інші ознаки вказують, що росіяни в повному обсязі переконані наративом Кремля. Останнім часом одними з найпопулярніших пошукових запитів у російському інтернеті були відомості про місцезнаходження міністра оборони Сергія Шойгу, який таємниче зник. Інші популярні пошуки стосувалися звірств російських військ у Бучі. Дослідники "Лабораторії публічної соціології", незалежного інституту, провели 134 глибинні інтерв'ю з росіянами, і виявив, що навіть ті, хто вірив в ідею, що їхня країна оточена ворогами, і що війна в Україні сталася з вини НАТО, сумнівалися в очевидних доказах, наданих Москвою.

Пропагандистська стратегія Путіна виявляється більш уразливою, ніж може видатися на перший погляд.

Через кілька тижнів сім'я Горбоносів стала помічати, що російські солдати починають розуміти, який непотрібний збиток вони завдали.

Будинок Горбоносів, який вони будували 30 років, був повністю зруйнований. Їхня бібліотека тліла два дні. Коли Ірина вже не витримувала, починала плакати і кричати на солдатів у темряві підвалу: "У нас було все! Що ти тут робиш?". Росіяни тільки сиділи в темряві й мовчали.

Одного ранку вона взяла їх із собою, щоб зібрати трав для чаю. Проходячи через те, що залишилося від життя Горбоносів, солдати вибачалися за руйнування, які вони принесли. Один з них сказав, що було б значно краще, якби вони колись могли відвідати їх як гості. Сергій був лютий.

"Ти прийшов сюди, щоб убити мене і зруйнувати мій дім, і ми повинні бути друзями? Ми можемо бути лише ворогами", - сказав Сергій.

Росіяни знову вибачилися, і невдовзі вони почали говорити, що війна безглузда. Вони навіть стали називати це війною.

Сім'я Горбоносів також отримала незвичайне уявлення про мотиви росіян. Солдатами, за словами Сергія, рухала не національна гордість чи експансіоністська запопадливість, а гроші. Усі солдати казали, що у них є борги, іпотечні та інші кредити, медичні рахунки, і їм потрібна армійська платня. Навіть тієї зарплати бракувало. Їхня робота як механіків полягала в ремонті танків, але їх набір навичок означав, що вони також вміли їх розбирати. У перервах між обстрілами знаходили пошкоджену чи знищену російську техніку та переплавляли пластини з золотими проводами. Одна така приносила їм 15 000 рублів або близько $200.

Інші російські солдати були менш винахідливими. У день, коли російська армія залишила село, багато хто захопив усе, що міг. Їхні танки були забиті матрацами і валізами. Бронемашини - простирадлами, іграшками, пральними машинами. Коли солдат-татарин прийшов прощатися, то сказав Сергію, що незабаром вийде у відставку, і пообіцяв прислати Горбоносам частину своєї пенсії.

Економісти розрізняють заявлені уподобання - те, чого люди кажуть, що хочуть. І виявлені уподобання - те, чого справді хочуть, виходячи з дій. Росіяни можуть заявляти, що Захід їм не потрібен, але товари, які російські солдати так прагнули грабували в Україні, здебільшого вироблені на Заході.

Мало хто думає, як залучити російську аудиторію більше, ніж Зеленський. Він досягає успіху в співпереживанні, знаходячи точки дотику з усіма. Це те, що він робив як актор. Я зустрівся з ним разом з Джеффрі Голдбергом та Енн Епплбаум, щоб взяти інтерв'ю для The Atlantic. А коли сказав йому, що народився в Києві, він говорив зі мною, не перериваючи зорового контакту – він знайшов зі мною спільну мову. Це ключ до його комунікаційної стратегії на всіх рівнях, з окремими людьми та країнами. Щоразу, коли він звертається до законодавчого органу країни, він та його команда досліджують її історію, щоб знайти точки дотику з тим, що переживає Україна. Для США це 11 вересня, для інших країн – інші події.

Недавно Путін заявив, що у Росії "не було вибору", крім як розпочати "спецоперацію". Наприкінці Другої світової війни більшість німців вважали себе не злочинцями, а жертвами нацистського керівництва та бомбардувань союзників. Це змінили лише Нюрнберзький процес, який розкрив жах Голокосту, а потім десятиліття культурно-просвітницької роботи.

Ситуація у підвалі Горбоносів була унікальною. Росіянам рідко доводиться прямо стикатися з реальністю чи своїми жертвами. Але досвід Горбоносів вказує на можливу стратегію залучення російського народу і прискорення закінчення путінських воєн.

Як не дивно, війна не обов'язково є темою, на якій слід зосереджуватись. Навпаки, питання, що впливають життя росіян, і які визначають їх поведінку - це справді важливо. Іпотека, медицина, школи, майбутнє їхніх дітей та бажання бути частиною великого світу.

Ще в Лукашівці Ірина Горбоніс сказала мені, як їй іноді, як не дивно, щастило. Її село уникло найстрашніших злочинів, які відбувалися, коли путінські сили відступали з-під Києва та Чернігова. Так, сказала вона, її будинок перетворився на руїни, і все, над чим вони з Сергієм працювали все життя, зникло, але могло бути й гірше.

Ірина вважала, що все, що вона зробила - це вижила. Але насправді вона та її сім'я зробили значно більше. Зеленський своїм нескінченним пошуком співчуття і Горбоноси своїм чудовим діалогом із російськими ворогами показали нам, чим насправді може закінчитися ця війна.

Переклад Gazeta.ua

×