Помилка західної політики, пошук компромісу та реальне мислення кремлівської еліти: що пише західна преса

8

На кожному етапі війни Захід дає Україні зброю, яка змінює правила конфлікту. Зараз дає бронетехніку, але так і не наважився дати танки та далекобійні снаряди. Але головне, в чому перевага західних армій, це літаки, яких Києву наразі теж відмовляються дати. Захід після війни має докорінно переглянути свій підхід "реальної політики", щоб РФ більше ніколи не могла розпочинати війну проти сусідів. Ось дещо з того, що писали про нас у світових ЗМІ.

"Що західна броня дає Україні у черговому витку війни", The Economist, Велика Британія

Кожен етап війни в Україні приніс свою культову зброю. У боях за Київ минулої зими головні ролі зіграли переносні протитанкові ракети Javelin та зенітні ракетні комплекси Stinger. Коли навесні бої перемістилися на Донбас, настала черга 155 мм гаубиць. Коли восени Україна перейшла в контрнаступ, оплески дісталися ракетному комплексу HIMARS. Тепер, коли обидві сторони готуються до нових наступів навесні, у центрі уваги бронетехніка – передусім танки та легкі БМП.

Після майже року боїв, незважаючи на вражаючі успіхи України, Росія, як і раніше, окупує близько 17% України, включаючи Крим. Конфлікт перетворився на криваве виснаження. У повітрі залпи російських ракет та дронів намагаються вивести з ладу українську електромережу. На землі артилерійські бої та атаки живої сили дозволили російським силам просунутися вперед біля Бахмута.

Весняний сезон може виявитися вирішальним. Перевага України у живій силі на полі бою слабшає, коли Кремль мобілізував 200-300 тис. солдатів і незабаром може наказати розпочати ще одну велику мобілізацію. Оскільки російські військові заводи працюють у три зміни, запаси боєприпасів, що виснажуються, на Заході навряд чи дадуть Україні вирішальну перевагу в артилерійській вогневій потузі. Таким чином, на Заході зростає відчуття, що Києву потрібна стратегія, яка змінить правила гри, щоб здобути перемогу, досить велику, щоб змусити РФ піти геть або розпочати переговори.

Це пояснює амбіції двох незвичайно великих пакетів військової допомоги США цього місяця, які знаменують перехід від надання зброї частинами до навчання та оснащення цілих бойових підрозділів. США оголосили про відправку понад 100 гусеничних бойових машин Bradley, 90 колісних Stryker, 100 бронетранспортерів М113 та багато іншого. У сумі, озброюють дві мотопіхотні бригади.

 

Додайте до цього десятки бойових машин з інших країн – німецькі Marders, французькі AMX-10RC та шведські CV90, і українці отримають задатки ще однієї чи двох бригад, що становитиме загальні поставки західної техніки на дивізію. Самохідні гаубиці – важлива частина бронетанкових частин. США поставлять 18 таких гармат, Данія весь свій парк із 19 гармат CESAR.

Щоб створити єдине ціле, США тренує українські сили батальйоном за раз. Зазвичай три-чотири батальйони складають бригаду. Їх потрібно для загальновійськових операцій. Це включає координацію бронетехніки, піхоти, інженерів та дронів. Генерал Марк Міллі, голова Об'єднаного комітету начальників штабів США, каже, що допомога "значно підвищить здатність України захищатися від атак Росії та перейти у тактичний та оперативний наступ".

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Російська Федерація поставила нову ціль" – Олександр Мусієнко

Однак помітна відсутність великої кількості західних танків, які б збільшили міць такого броньованого кулака. Велика Британія пообіцяла 14 танків Challenger. Це дозволить укомплектувати лише роту, а не батальйон, не кажучи про бригаду. Наприклад, британська бронетанкова бригада має 56 Challenger. Американська – 87 танків М1 Abrams.

Провина за розрив - розбіжності між західними союзниками і тривоги німців. Німецькі танки Leopard-2 – найкращий військовий варіант. Вони дизельні. Їх удосталь у Європі, на озброєнні близько 2000 одиниць. Вони простіші в експлуатації, ніж Abrams із газотурбінним двигуном. Декілька країн готові поставити Leopard, але, багатьох союзників обурює Німеччина, яка досі відмовляється відправити танки або навіть дати дозвіл іншим це зробити.

Якось Берлін заявив, що відправка Leopard залежатиме від відправки США Abrams, що Пентагон відкинув. Новий міністр оборони ФРН Борис Пісторіус розсудливо відмовився від гри "ви перший". Він сказав, що Німеччині потрібно більше часу, щоб прийняти рішення. Але він сказав, що союзники можуть розпочати навчання українців на танках Leopard. Роздратований "глобальною нерішучістю" радник президента України Михайло Подоляк написав у Twitter: "Щоденне зволікання – це смерть українців. Думайте швидше". Видатний сенатор-республіканець Ліндсі Грем закликав США та Німеччину надіслати танки, дорікаючи їм: "Я втомився від цього паскудного шоу. Путін намагається перекроїти карту Європи силою зброї. На карту поставлено світовий порядок".

Але танки можуть бути не такі важливі, як припускають політичні скандали. Україна має сотні танків радянської епохи. Західні краще захищені та боєздатніші. Але за їхньої відсутності Україна могла б скомбінувати свою важку бронетехніку радянського зразка з західними БМП, щоб завдати суттєвого удару.

 

Джек Уотлінг з Королівського інституту об'єднаних озброєнь, британського аналітичного центру, стверджує, що останні постачання зброї створять "найпотужнішу бронетанкову силу в українській армії, це дозволить їм швидко рухатися, завдавати шкоди та проводити прориви".

Більше розчарування, ніж відсутність танків, викликає відсутність високоточної зброї більшої дальності для ударів по російських командних пунктах та логістичним вузлам у глибшому тилу, додає Бен Ходжес – генерал у відставці, який командував американською армією в Європі. Ракети з GPS-наведенням, випущені з HIMARS, мають дальність 70-84 км. Спочатку вони викликали хаос у російському тилу, але з того часу Москва реорганізувалася, щоб тримати цілі поза досяжністю. Пентагон не дає ракети ATACMS із дальністю 300 км, вважаючи це ескалацією. США також не дають бойових дронів Grey Eagle з радіусом дії в сотні, якщо не тисячі кілометрів. Про західні військові літаки поки не може бути й мови. Дехто сподівався, що в останніх пакетах поставок озброєнь буде оголошено про нову зброю з дальністю 150 км, відому як ракета GLSDB.

 

За словами Ходжеса, з більшою та кращою бронетехнікою та засобами для завдання глибоких ракетних ударів в Україні буде більше шансів взяти Крим, який він вважає "вирішальною територією". Він каже, що, сконцентрувавши бронетанкові сили, Україна може вдарити до Азовського моря та перерізати сухопутний міст між Росією та Кримом. Високоточні боєприпаси дальньої дії дозволили б зруйнувати фактичний міст у Крим, частково пошкоджений внаслідок вибуху у жовтні 2022 року.

Контроль над Кримом дозволяє Росії перекривати українські порти та постачати свої сили на півдні України. Втрата його стане серйозним військовим і, що важливіше, політичним ударом по Володимиру Путіну, зазначає Ходжес. Саме тому деяких союзників непокоїть спроба Києва повернути його, побоюючись, що це може спонукати Путіна до використання ядерної зброї.

Америка каже, що "Крим – це Україна", і Київ має право його відвоювати. Чи готова Америка на практиці підтримати українську операцію щодо Криму – інше питання. У Вашингтоні завжди не визначені щодо фіналу, і визнають, що у якийсь момент військові цілі США та України можуть розійтися. Надання Україні засобі загрожувати позиціям РФ у Криму може мати переваги.

"Якщо хочете врегулювання шляхом переговорів, віддати пріоритет Криму розумно", - стверджує Уотлінг.

Розмови про повернення Криму декому здаються передчасними.

"Погляньте на мапу ліній фронту в Україні. Перш ніж обговорювати Крим, українцям доведеться спочатку досягти значного військового успіху на півдні", - каже Майкл Кофман із аналітичного центру CNA. Як і генерал Ходжес, він згоден, що Україна має зосередитися на високоточній зброї, оснащенні нових підрозділів та маневровій війні. Однак він вважає, що Україні буде все важче і дорожче досягати подальших успіхів.

 

Взяття Україною Херсона у листопаді було складною справою, незважаючи на те, що вона боролася з напівізольованим гарнізоном, що стояв спиною до Дніпра. Після відступу росіяни тепер захищають більш коротку лінію фронту з великою кількістю солдатів і резервів. Більше того, "якщо наступний український наступ пройде невдало, він несе ризик контрнаступу РФ і, у гіршому випадку, втрати території, а не її завоювання", - каже Кофман.

Американська загальновійськова тактика часто покладалася на перевагу повітря.

"Недостатній компонент України не в тому, що вона не має західних танків, а в тому, що не має західних ВПС. Об'єднаний маневр набагато легше здійснити, коли маєте перевагу в авіації США", - каже Кофман.

Ані Росія, ані Україна не контролюють неба в Україні. Оскільки обидві сторони готуються до наступного наступу, виникає передчуття. Навіть стверджуючи, що Україна може досягти прогресу, генерал Міллі заявив: "Цього року дуже буде складно військовим шляхом вигнати російські війська з кожного сантиметра окупованої Росією України". Він сказав, що в якийсь момент конфлікт має закінчитися за столом переговорів, додавши: "Це буде дуже кривава війна".

Нервовість відчувається і в Кремлі. Недавно у Москві на дахах з'явилися зенітно-ракетні комплекси. А Дмитро Медведєв, заступник глави Ради безпеки РФ, попередив: "Поразка ядерної держави у війні може спровокувати ядерну війну". У його ядерній загрозі немає нічого нового. Але його визнання, що Росію можна перемогти, рівносильне новому і вражаючим визнанню росіян у своїй слабкості.

"Кінець "реальної політики", Die Welt, Німеччина

Генрі Кісінджер - щось на зразок старшого президента школи "реальної політики" у галузі міжнародної політики. Він був одним із найвпливовіших радників з національної безпеки в історії США та архітектором політики зближення з Китаєм за президента Річарда Ніксона.

Як і у всіх справжніх політиків, порядок та стабільність завжди були найважливішою метою зовнішньополітичного мислення Кісінджера. Він завжди виступав за політику узгодження інтересів із Китаєм, СРСР, а потім і з Росією. Тому Кісінджер був готовий дати Москві зону впливу у Східній Європі і завжди виступав проти вступу України та Грузії в НАТО.

Кісінджер переглянув цю позицію, що є епохальним поворотним моментом для школи "реальної політики".

"До війни я був проти членства України в НАТО, бо боявся, що це може спровокувати процес, який спостерігаємо зараз. Тепер, коли процес вийшов на цей рівень, ідея нейтральної України більше не має сенсу", - сказав він на Всесвітньому економічному форумі у Давосі.

Мислення "реальної політики" десятиліттями формувало політику Заходу щодо Росії. Кісінджер тепер прямо визнав, що колишній підхід до Москви з тріском провалився і має бути переглянутий.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Для України ключова ціль - Мелітополь" - Сергій Грабський

Справа не в тому, щоб відродити старий контраст між "реальною політикою" та "зовнішньою політикою, орієнтованою на цінності". Насправді підхід "реальної політики" зазнав невдачі за власними мірками. Бо стовпи, на яких він стояв, виявились порожніми.

У світогляді "реальної політики" національні інтереси – основна константа міжнародної політики, яка структурована дисбалансом сил, які прагнуть рівноваги. А для підтримання порядку та запобігання катастрофічним подіям на кшталт світових воєн необхідно балансувати інтереси великих держав, за необхідності за рахунок інтересів дрібніших країн.

Захід прагнув саме такого компромісу з Росією протягом кількох десятиліть. Всупереч брехні кремлівської пропаганди, після перемоги над СРСР Захід не встановив продиктований світ, а намагався включити РФ до європейського мирного порядку денного та взяти до уваги її інтереси.

Захід дозволив новим членам НАТО у Східній Європі стати союзниками другого ґатунку зі зниженою безпекою, визнавши, що на східному фланзі Альянсу не буде жодних постійних бойових частин НАТО. Угода досі би існувала, якби Москва не напала на Україну. Поступкою Москві було те, що Україна та Грузія утримувалися Заходом на відстані витягнутої руки у нейтральній зоні. Ця політика означала наражання цих країн на постійну небезпеку нападу зі сторони Росії.

Основна помилка західної "реальної політики" в тому, щоб до кінця чіплятися за думку, що Москва також зацікавлена у примиренні інтересів. Але Росія визначає інтереси інакше, ніж ми. Однією з причин цього є те, що "реальна політика" погано розуміє, що не лише раціонально визначені національні інтереси, а й культурні особливості та менталітет впливають на зовнішньополітичні рішення.

 

Захід ніколи по-справжньому не усвідомлював, що кремлівська еліта не мислить категоріями балансу інтересів, а розглядає зовнішню політику як гру з нульовою сумою. Згідно з девізом РФ: "Все, що шкодить Заходу, добре для нас". "Реальна політика" на Заході мало сприймала всерйоз, що путінський режим роками поширював ревізіоністські погляди на історію, і розпалював тугу за колишньою величчю радянської імперії, яка ідеологічно підготувала російську колоніальну війну для підпорядкування України.

Логічною реакцією на неоімперський поворот Москви мало стати озброєння України та її посилення. Натомість Захід продовжував покладатися на умиротворення, щоб не дратувати російського ведмедя, який уже був готовий до атаки.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Відбувається перша війна за участі роботів" – Валерій Яковенко

Ця школа думки надмірно переоцінювала політичну, економічну та військову міць Росії. Перед війною багато хто вважав, що РФ має другу за потужністю армію у світі, після США, і буде грізним противником у звичайній війні без ядерної зброї. За наративом, Путін докорінно модернізував російську армію після війни 2008 року в Грузії. В останні роки Москва показала низку нових видів озброєнь із вражаючими можливостями.

Цей образ повністю розвалився внаслідок війни в Україні. Простого підрахунку солдатів та систем озброєння на папері недостатньо, щоб визначити справжню силу армії. Озираючись назад, здається абсурдним уявлення, що російська армія може бути острівцем професіоналізму в глибоко корумпованій, заснованій на брехні системі, в якій лояльність лідеру важливіша за компетентність.

 

Насамперед страх перед могутністю Росії спонукав Захід до пошуку компромісу. Це призвело до швидкого повернення до звичайних справ після війни РФ проти Грузії чи першої війни проти України у 2014 році, а не до більшого стримування російської агресії.

Постійна готовність до взаєморозуміння з РФ, незважаючи на її агресивну зовнішню політику, призвела до перебільшеного уявлення Кремля про власну силу разом із зарозумілістю щодо нібито ослаблого та безвільного Заходу. І це спонукало Москву пускатися в нові й сміливіші авантюри, розраховуючи, що і цього разу все зійде з рук, не заплативши ніякої реальної ціни.

"Набагато безпечніше, щоб тебе боялися, ніж любили", - сказав видатний політичний мислитель епохи Відродження Нікколо Макіавеллі. Кардинальна помилка Заходу у відносинах з Росією останніми роками не в тому, що він не зробив Москві достатньо пропозицій, а в тому, що не зміг вселити в кремлівську еліту достатнє благоговіння перед міццю Заходу, який значно перевершує Росію за всіма параметрами.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Путін готується до великої ескалації" – Олександр Данилюк

І "реальна політика" минулих десятиліть зіграла в цьому вирішальну роль, оскільки їхня зацикленість на примиренні інтересів та пристосуванні в Москві трактувалася як слабкість.

Необхідно докорінно змінити політику Заходу щодо РФ після війни. Насамперед, не може бути повернення до колишнього становища. Це включає те, як Кісінджер тепер закликає прийняти Україну в НАТО. Росія зловжила нейтральною зоною, даною Москві Заходом, і впроваджувала неоколоніальну політику захоплення земель. З її агресивною війною-геноцидом ідея російської зони впливу також має дійти до кінця. Тим більше, ніхто не повинен боятися Росії, чия армія була знищена набагато меншою Україною так, що вона навряд чи зможе оговтатися від цього за більш ніж за десятиліття.

Цією війною Росія намагалася змінити карту Східної Європи. Захід має використати виявлену слабкість Москви для реорганізації геополітики у Східній Європі таким чином, щоб подальші російські авантюри були неможливими.

×