"Ліберальний світ довго і вперто не хотів помічати криваву диктатуру на своїх кордонах" – Енн Епплбаум

У лютому 1994 року у великому бальному залі міської ратуші Гамбурга президент Естонії виголосив чудову промову. Стоячи перед публікою Леннарт Мері вихваляв цінності демократичного світу, до яких Естонія прагнула приєднатися.

"Свобода кожної людини, свобода економіки й торгівлі, а також свобода думки, культури та науки нерозривно пов'язані між собою. Вони становлять передумову життєздатної демократії. Естонський народ ніколи не відмовлявся від віри в цю свободу впродовж десятиліть тоталітарного гніту", - говорив він.

Його країна, яка відновила незалежність від СРСР трьома роками раніше, вірила в ці цінності.

Мері також прибув, щоб попередити, що свобода в Естонії та Європи скоро може опинитися під загрозою. Президент Росії Борис Єльцин і його оточення поверталися до мови імперіалізму, говорячи про Росію як про "першу серед рівних" у колишній радянській імперії. 1994 року Москва вже вирувала мовою образ, агресії та імперської ностальгії. Російська держава виробляла неліберальне бачення світу й уже тоді готувалася нав'язати його. Мері закликав демократичний світ дати відсіч. Захід мав "рішуче дати зрозуміти керівництву РФ, що нова імперіалістична експансія не матиме шансів".

Під час цього виступу заступник мера Санкт-Петербурга Володимир Путін підвівся та вийшов із зали.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: США та союзники можуть не надати Україні тих гарантій, яких вона хоче - ЗМІ

Побоювання Мері на той час поділяли всі колишні поневолені країни Центральної та Східної Європи. І вони були достатньо сильними, щоб провести кампанії за вступ в НАТО. Їм це вдалося, бо ніхто у Вашингтоні, Лондоні й Берліні не вірив, що нові члени щось означають. СРСР не стало, заступник мера Санкт-Петербурга - не є важливою особою, і Естонію нікому ніколи не потрібно буде захищати. Ось чому ні Білл Клінтон, ні Джордж Буш-молодший не робили особливих спроб озброїти чи зміцнити нових членів НАТО. Лише 2014-го адміністрація Барака Обами, нарешті, розмістила невелику кількість військ США в регіоні. Здебільшого, щоб заспокоїти союзників після першого російського вторгнення в Україну.

Ніхто більше ніде в західному світі не відчув жодної загрози. Упродовж 30 років західні нафтогазові компанії ввалювалися в Росію, співпрацюючи з російськими олігархами, які відкрито крали активи. Західні фінансові інститути вели прибутковий бізнес у Росії, створюючи системи, що дозволяють російським клептократам вивозити крадені гроші та зберігати їх анонімно в західних маєтках і банках. Ми переконали себе, що збагачувати диктаторів та їхніх поплічників не шкідливо. Ми гадали, що торгівля змінить наших торгових партнерів. Багатство принесе лібералізм. Капіталізм принесе демократію, а демократія принесе мир.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Росія хоче "очолити новий світовий лад". У телевізорах своїх громадян

Це ж було вже. Після катаклізму 1939-1945 років європейці колективно відмовилися від імперіалістичних територіальних воєн. Перестали мріяти знищити одне одного. Натомість континент, що став джерелом двох найстрашніших воєн, які коли-небудь знав світ, створив Європейський Союз – організацію, призначену розв'язувати конфлікти шляхом переговорів і сприяти співпраці, комерції і торгівлі. Через перетворення Європи та особливо через екстраординарне перетворення Німеччини з нацистської диктатури на двигун інтеграції і процвітання на континенті, європейці та американці однаково вірили, що створили набір правил, які збережуть світ не тільки на двох континентах, але й в усьому світі.

Цей ліберальний світовий порядок спирався на мантру "Ніколи знову". Ніколи не буде геноциду. Ніколи великі нації не зітруть із карти дрібніші. Ніколи не попадемося на вудку диктаторів, які використовують мову масових убивств. Принаймні, у Європі.

Але поки ми щасливо жили ілюзіями, що "Ніколи знову" щось справді означає, керівники Росії, які мають найбільший у світі ядерний арсенал, перебудовували армію і пропагандистську машину, щоб сприяти масовим убивствам. Вони інкорпорували мафію в державу. Країна потрапила під контроль крихітного кола людей.

Це не мало нічого спільного із західним капіталізмом. Занадто довго, хранителі ліберального світопорядку відмовлялися розуміти зміни. Вони відводили очі, коли Росія "утихомирювала" Чечню, вбиваючи десятки тисяч людей. Коли Росія бомбила школи й лікарні в Сирії, західні лідери вирішили, що це не їхня проблема. Коли Росія вперше вторглася в Україну, вони знайшли причини не хвилюватися. Напевно, Путіна задовольнить анексія Криму. І тут Росія вдруге напала на Україну.

Навіть коли росіяни, що розбагатіли на клептократії, якій ми сприяли, купували західних політиків, фінансували ультраправі екстремістські рухи та проводили кампанії з дезінформації під час американських і європейських виборів, лідери США та ЄС надалі відмовлялися сприймати їх серйозно. Це були просто дописи у Facebook. І що? Ми не вірили, що перебуваємо в стані війни з Росією. Натомість вірили, що ми в безпеці й вільні, захищені договорами, гарантіями про кордони, нормами та правилами ліберального світового порядку.

З новим жорстокішим вторгненням в Україну розкрилася порожнеча цих переконань. Путін відверто заперечував існування легітимної української держави: "Росіяни та українці - один народ, одне ціле". Його армія цілиться в мирних жителів, лікарні та школи. Його політика була спрямована на створення біженців, щоб дестабілізувати західну Європу. "Ніколи знову" викрили як порожнє гасло, тоді як план геноциду українців вимальовувався на наших очах прямо вздовж східного кордону ЄС.

Інші автократії дивилися, що із цим робитимемо, бо Росія - не єдина нація у світі, яка хоче земель сусідів, яка прагне знищити цілі народи, яка не соромиться застосовувати масове насильство. Північна Корея може атакувати Південну Корею в будь-який момент і має ядерну зброю, здатну вдарити по Японії. Китай прагне знищити уйгурів як окрему етнічну групу та має імперські плани, щоб напасти на Тайвань.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Росію сприймають як країну, яка програла бій за Київ. Там загинули тисячі їхніх найкращих військових" - американський експерт Пітер Дікінсон

Ми не можемо повернути час у 1994 рік, щоб подивитися, що сталося б, якби ми дослухалися до попереджень Мері. Але можемо дивитися чесно в майбутнє. Можемо назвати проблеми й підготуватися до їх розв'язання.

Немає природного ліберального світопорядку і немає правил без того, хто їх нав'язує. Якщо демократії не захистять себе спільно, сили самодержавства знищать їх. Зрозуміло, багато американських політиків воліли б зосередитися на довготривалій конкуренції з Китаєм. Але поки що Росією править Путін, вона теж воює з нами. Як і Білорусь, Північна Корея, Венесуела, Іран і, можливо, інші країни. Можемо не хотіти конкурувати з ними чи навіть багато думати про них. Але вони думають про нас. Вони розуміють, що мова демократії, боротьби з корупцією та за справедливість небезпечна для їхньої форми автократичної влади, і знають, що ця мова бере початок у демократичному світі, у нашому світі.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: У Росії з'явилася нова стратегія у війні – що пише про нас світова преса

Цей бій не теоретичний. Для нього потрібні армії, стратегії, зброя та довготривалі плани. Він вимагає набагато тіснішого співробітництва не тільки в Європі, а й у Тихому океані, Африці, Латинській Америці. НАТО більше не може діяти так, ніби йому не треба захищатися. Йому треба почати діяти, як це було під час холодної війни, з огляду на те, що вторгнення може статися будь-якої миті.

Рішення Німеччини збільшити витрати на оборону на 100 мільярдів євро - добрий початок. Але глибша військова та розвідувальна координація може вимагати нових інститутів - можливо, добровільного "Європейського легіону", пов'язаного з ЄС. Або "Балтійського альянсу", що включає Швецію і Фінляндію. Іншого підходу до того, де і як інвестуємо у європейську й тихоокеанську оборону.

Можливо, після цієї кризи ми зможемо чомусь навчитися в українців. Ось кілька десятиліть ми ведемо культурну війну між ліберальними цінностями, з одного боку, і мускулистими формами патріотизму - з іншої. Українці показують, як мати й те, й інше. Щойно почалися атаки, вони подолали свої політичні розбіжності, не менш запеклі, ніж наші, і взяли в руки зброю, щоб боротися за свій суверенітет і демократію. Вони показали, що можна бути патріотом і прихильником відкритого суспільства, що демократія може бути сильнішою і лютішою за її противників.

Саме тому, що не має ліберального світового порядку, норм і правил. Маємо люто боротися за цінності та надії лібералізму, якщо хочемо, щоб наші відкриті суспільства й далі існували.

Колонка історикині Енн Епплбаум в американському виданні The Atlantic

×