"Коли здадуться люди ближнього оточення Путіна" – Енн Епплбаум

Думки у виданні The Atlantic історикині Енн Епплбаум

За останні шість днів українська армія прорвала російські позиції у північно-східному кутку країни, пішла на схід і звільняла місто за містом. Спочатку Балаклія, потім Куп'янськ, Ізюм – місто, що розташоване на основних шляхах постачання. Ці назви мало що означають для іноземної аудиторії, але це місця, які були окуповані кілька місяців. Тепер їх звільнили за лічені години. Коли я пишу цей текст, то кажуть, що українські сили ведуть бої на околицях Донецька.

Багато чого в цьому наступі несподівано. Особливо місце – багато тижнів українці голосно говорили про намір розпочати великий наступ на півдні. Найбільшим шоком є не тактика України, а реакція Росії.

"Що нас справді дивує, що російські війська не чинять опору", – сказав мені в Києві заступник головнокомандувача ЗСУ, генерал-лейтенант Євген Мойсюк.

Російські війська не чинять опору. Ба більше, за вибору боротися чи тікати багато хто, здається, біжить так швидко, як тільки може. Упродовж кількох днів солдати й інші особи викладали фото поспіхом покинутої військової техніки. А також ролики, на яких видно черги автомобілів, які, імовірно, належать колаборантам, які тікають з окупованих територій.

У звіті українського Генштабу йдеться про те, що російські солдати скидають форму, одягають цивільний одяг і намагаються прослизнути назад на російську територію. СБУ відкрила гарячу лінію, куди вони можуть дзвонити, якщо хочуть здатися в полон. Нарешті має значення принципова різниця між українськими солдатами, які воюють за існування своєї країни, і російськими, які воюють за зарплату.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Війна на виснаження не завершиться остаточною воєнною перемогою" – Ярослав Грицак

Звісно, цієї різниці може бути недостатньо. Українські солдати можуть бути краще мотивовані. Але в росіян надалі значно більше зброї та боєприпасів. Вони все ще можуть завдавати страждань цивільному населенню. Як це сталося під час атаки на електромережу в Харкові та по інших місцях на сході України. Багато інших жорстоких і жахливих варіантів залишаються відкритими навіть для Росії, чиї солдати не воюватимуть. АЕС у Запоріжжі залишається в зоні бойових дій. Російські пропагандисти говорять про ядерну зброю від початку війни. Російські війська хоч і не воюють на півночі, але все-таки опираються українському наступу на півдні.

Але навіть попри те, що бойові дії все ще можуть мати багато варіантів розвитку, події останніх кількох днів мають змусити союзників України зупинитися і подумати. Створено нову реальність – українці можуть перемогти в цій війні. Чи ми на Заході готові до перемоги України? Чи ми знаємо, які ще зміни це може принести?

Ще в березні я писала, що час уявити собі можливість перемоги, і визначала її досить вузько – Україна залишається суверенною демократією, з правом обирати своїх лідерів і укладати договори. Через шість місяців знадобляться деякі коригування цього базового визначення. Учора в Києві я дивилася, як міністр оборони Олексій Резніков говорив, що перемога тепер має містити не лише повернення до кордонів України, якими вони були 1991 року, включаючи Крим і Донбас, а й виплату репарацій для відшкодування збитків і трибунали з воєнних злочинів, щоб дати жертвам певне почуття справедливості.

Ці вимоги в жодному разі не є обурливими чи екстремальними. Зрештою, це не просто війна за територію, а радше кампанія з метою геноциду. Російські війська на окупованих територіях катували й убивали мирних жителів, заарештовували і депортували сотні тисяч людей, руйнували театри, музеї, школи, лікарні. Бомбардування українських міст далеко від лінії фронту призвели до загибелі мирних жителів і завдали Україні мільярдних матеріальних збитків. Повернення землі саме собою не компенсує українцям це катастрофічне вторгнення.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "На окупованих територіях Росія ставить небезпечний психологічний експеримент" – Вікторія Романюк

Але навіть якщо воно виправдане, українське визначення перемоги залишається надзвичайно амбітним. Скажімо прямо, важко уявити, як Росія може задовольнити будь-яку з цих вимог, територіальну, фінансову, юридичну, допоки її нинішній президент залишається при владі. Пам'ятаєте, Володимир Путін поставив руйнування України в центр своєї зовнішньої та внутрішньої політики, та в центр того, як хоче бачити свою спадщину.

Через два дні після початку невдалого вторгнення до Києва російське державне інформаційне агентство випадково опублікувало, а потім видалило статтю, у якій передчасно оголошувало про успіх.

"Росія відновлює свою єдність. Розпад СРСР – трагедія 1991 року. Це найстрашніша катастрофа в нашій історії. Вона подолана. Почалася нова ера", – писали там.

Ця первісна місія вже провалилася. Такої "нової ери" не буде. СРСР не відродиться. Коли російські еліти нарешті усвідомлять, що путінський імперський проєкт був не тільки провалом особисто для Путіна, а й моральною, політичною та економічною катастрофою для країни, включаючи їх самих, тоді його претензії на те, щоб бути законним правителем Росії, випаруються.

Коли я пишу, що американцям і європейцям потрібно готуватися до української перемоги, ідеться ось про що – ми маємо очікувати, що українська перемога й уже точно "перемога" в українському розумінні цього терміну також призведе до кінця путінського режиму.

Щоб було зрозуміло – це не передбачення, а попередження. Багато чого в нинішній російській політичній системі дивно. Одна з найдивніших речей – абсолютно немає механізму спадковості. Ми не лише уявлення не маємо, хто міг би замінити Путіна. Ми не уявляємо, хто б міг вибрати цю людину. В СРСР було політбюро – група людей, яка теоретично могла ухвалити таке рішення і рідко це робили. Навпаки, Росія не має механізму переходу. Принца нема. Путін відмовився навіть дозволити росіянам розглянути альтернативу його убогій і корумпованій клептократичній владі.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Війна з Росією триватиме десятиліттями. Маємо бути готовими" – Олександр Хара

А проте я повторюю – готуватися до відходу Путіна не означає, що американці, європейці чи хтось з аутсайдерів безпосередньо втручається в політику Москви. Ми не маємо інструментів, які могли б вплинути на перебіг подій у Кремлі, і будь-яка спроба втручання обов'язково призведе до зворотних результатів. Але це не означає, що ми маємо допомагати йому залишатися при владі. Поки західні глави держав, міністри закордонних справ і генерали думають, як покласти край цій війні, вони не повинні намагатися зберегти путінське уявлення про себе чи світ, його ретроспективне визначення величі Росії. Вони взагалі не мають планувати переговори на його умовах, бо можуть мати справу з кимось іншим.

Події останніх днів змінюють характер цієї війни. Від самого початку всі європейці, американці, особливо світова ділова спільнота, хотіли повернення до стабільності. Але шлях до довготривалої стабільності в Україні важко побачити. Зрештою, будь-яке передчасне припинення вогню Москва може розцінити як можливість для переозброєння. Будь-яка пропозиція вести переговори може бути сприйнята в Москві як прояв слабкості. Але зараз час поставити питання про стабільність самої Росії і додати це питання в наші плани. Російські солдати тікають, кидають техніку, здаються. Скільки нам ще чекати, поки те саме зроблять люди з ближнього оточення Путіна?

Можливість нестабільності в Росії, ядерній державі, багатьох лякає. Але тепер це може бути неминучим. І якщо це те, що станеться, ми маємо передбачити це, планувати, думати про можливості, а також про небезпеку.

"Ми навчилися не боятися. Тепер ми просимо інших теж не боятися", – сказав Резніков київській аудиторії в суботу.

Переклад Gazeta.ua

×