"Хочу бути з дружиною, а не помирати на передовій" – Артем Чех

Думки у виданні The New York Times військового, письменника, автора книжки "Точка нуль" Артема Чеха

Нещодавно одна рота нашого батальйону повернулася із завдання на сході України. Коли місяць тому ми бачили наших товаришів, вони були усміхненими й веселими. Тепер навіть не розмовляють один з одним, ніколи не знімають бронежилети й узагалі не усміхаються. Їхні очі порожні й темні, як сухі колодязі. Ці бійці втратили третину свого особового складу, і один з них сказав, що краще б він помер, бо тепер він боїться жити.

Раніше я думав, що бачив достатньо смертей у житті. Я служив на передовій на Донбасі майже рік 2015-го й 2016 року. Був свідком багатьох трагедій. Але в ті дні масштаб утрат був зовсім іншим, принаймні там, де я був. Кожна смерть ретельно фіксувалася, велися розслідування, ми знали імена більшості загиблих бійців, їхні портрети публікувалися в соцмережах і ЗМІ.

Зараз інша війна й втрати, без перебільшення, катастрофічні. Ми вже не знаємо імен усіх загиблих – їх десятки щодня. Українці постійно оплакують загиблих. На центральних площах відносно спокійних міст у всій країні стоять ряди закритих трун. Закриті труни – страшна реальність цієї жорстокої, кривавої та, здається, нескінченної війни.

У мене теж свої мерці. Під час війни я дізнався про загибель різних друзів і знайомих, людей, з якими працював, або тих, кого ніколи сам не бачив, але з ким підтримував дружні стосунки в соцмережах. Не всі вони були професійними військовими, але багато хто не міг не взяти до рук зброї, коли Росія вторглася в Україну.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Війна з Росією триватиме десятиліттями. Маємо бути готовими" – Олександр Хара

Я читаю некрологи у Facebook щодня. Бачу знайомі імена й думаю, що ці люди мають продовжувати писати звіти й книжки, працювати в наукових інститутах, лікувати тварин, учити студентів, виховувати дітей, пекти хліб і продавати кондиціонери. Натомість вони йдуть на фронт, зазнають поранень, у них розвивається тяжкий посттравматичний стресовий розлад, і вони вмирають.

Одним з найбільших ударів останнім часом для мене стала смерть журналіста Олександра Махова. Він уже мав військовий досвід, і, знаючи його безстрашність і відвагу, уважно стежив за ним у мережі. Раніше я заходив на його сторінку у Facebook і був радий бачити нові дописи – вони свідчили, що він живий. Я зосередився на його житті, як на маяку в бурхливому морі. Але потім Олександра вбили й усе розвалилося. Одну за одною мені надходили новини про смерть тих, кого знав.

Я заборонив собі вірити, що я та люди, яких люблю, виживуть. Тяжко існувати в такому стані, але прийняття можливості власної смерті необхідне кожному солдатові. Я почав замислюватися про це ще 2014 року, коли, ще не тримаючи в руках зброї, уже відчув, що колись зможу її взяти. Так воно й сталося. За 10 місяців, проведених на передовій під Попасною на Луганщині, я часто думав про смерть. Я відчував її тихі кроки й спокійне дихання поряд зі мною. Але щось мені підказувало, що ні, не цього разу.

Хтозна? Зараз моя служба проходить на північному кордоні, де я патрулюю частину Чорнобильської зони відчуження. Тут безпечніше, ніж на сході чи півдні, хоча близькість самовладного білоруського диктатора позначається на психологічному рівні. Завдання нашого підрозділу – не допустити повторення березневих подій, коли росіяни окупували північну частину Київської області й обстрілювали з артилерії околиці столиці.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Неймовірні втрати росіян послаблюватимуть Росію, робитимуть її поступливішою" – Стівен Бланк

Я готовий потрапити в будь-яку гарячу точку. Немає страху. Немає німого жаху, як було на початку, коли дружина із сином ховалися в коридорі нашої київської квартири, намагаючись хоч якось заспокоїтися чи навіть заснути серед болісного завивання повітряної тривоги й вибухів. Сум, звісно, є. Найбільше на світі я просто хочу бути з дружиною, яка досі в Києві із сином. Я хочу жити з ними, а не вмирати десь на передовій. Але я прийняв можливість своєї смерті як факт, що майже відбувся. Перехід цього Рубікону мене заспокоїв, зробив сміливішим, сильнішим, врівноваженим. Так має бути й у тих, хто свідомо йде шляхом війни.

Зовсім інша річ – загибель мирних жителів, особливо дітей. Ні, я не про те, що життя цивільного цінніше за життя військового. Але трохи складніше бути готовим до смерті звичайної українки, яка йшла життям і була раптово вбита російською рулеткою. Також не можна бути готовим до звірячих тортур, масових поховань, понівечених дітей, тіл, похованих у дворах багатоквартирних будинків, ракетних ударів по житлових кварталах, театрах, музеях, дитячих садках і лікарнях.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Ситуація в Херсоні – головна інтрига військового протистояння між Росією та Україною" – Сергій Згурець

Як підготувати себе до думки, що мати двох дітей, яка ховалася в підвалі, повільно вмирала в них на очах? Як прийняти смерть 6-річної дівчинки, яка померла від зневоднення під руїнами свого будинку? Як реагувати на те, що деякі люди в окупованому Маріуполі змушені були їсти голубів і пити воду з калюж, ризикуючи заразитися холерою?

Цитуючи Курта Воннеґута, навіть якби війни не насували, мов льодовики, все одно існувала б стара добра смерть. Але зустрічі зі смертю можуть бути різними. Ми хочемо вірити, що нам і нашим близьким, сучасним людям ХХІ століття, більше не доведеться вмирати від середньовічних варварських тортур, епідемій чи перебування в концтаборах. Це частина того, за що ми боремося – право не лише на гідне життя, а й на гідну смерть.

Побажаймо, народе України, собі доброї смерті – наприклад, у власних ліжках, коли настане час. А не тоді, коли російські ракети на світанку влучать у наші будинки.

Переклад Gazeta.ua

×