"Це не Крим, не Донбас. Тут не зустрічатимуть російські танки з квітами" - білоруський опозиціонер Міхалевич

За 10 днів (говоримо 19 серпня. - Gazeta.ua) змінювалася принаймні тричі. У перші дні після виборів повністю відключили інтернет. Люди жили в інформаційному вакуумі. Усі звикли до спілкування, новин нон-стоп. Виросло покоління, яке не уявляло іншого. На четвертий день пробився інтернет. Білорусів шокували масові побиття, тортури, смерть. Суспільство самоорганізувалоя проти насильства - вийшло на вулиці та площі. Фактично весь Мінськ вийшов. Люди відчули величезну солідарність. Нас не просто більшість, а критично багато.

Настала ейфорія. Пік був у неділю, 17 серпня, коли відбувся Марш свободи. По Білорусі сумарно вийшли до півмільйона. Дуже багато для країни з населенням до 10 мільйонів. У Мінську вийшли майже 300 тисяч. На мить здалося, що цього достатньо, режим упаде. Влада не розжене таку масу людей. Виникла впевненість, що точно переможемо.

Із понеділка поступове розчарування. Виявилося, масово зібратися замало. Були завищені очікування. Лукашенка освистали на одному з найбільших заводів Мінська під крики "Забирайся геть!" Він відповів, що забереться, коли вб'ють.

Характерно - попри брутальність ОМОНу, протести досі ненасильницькі. Після всіх акцій у столиці не залишилося ніякого сміття - жодної обгортки з-під їжі чи викинутої пляшки.

Для більшості білорусів силове протистояння неприйнятне. Але наростає внутрішня агресія через несправедливе насильство. Люди бачать звірства ОМОНу та міліції - тортури, зґвалтування, вбивства.

Білоруси нарешті відчули себе нацією. Усе відбувається під біло-червоно-білими національними прапорами. Під гасла "Жыве Беларусь!" Це не лише протест проти Лукашенка, а за цінності незалежності, суверенності білоруської нації.

Спочатку масові виходи були навіть не проти режиму, а проти насильства - вийшли жінки в білому, з квітами та біло-червоними кульками. Кілька десятків дівчат перетворилися на тисячі по країні наступного дня. Починали з лозунгів проти насильства. Але всі розуміли, що йдеться про ширші акції проти режиму. Знаємо, накази на розгін і тортури віддав сам Лукашенко.

 

Цілком можливо, якщо режим далі буде брутальний. Білоруси – партизани. Відкрито стінка на стінку не підуть. Уже є факти поодиноких побиттів міліціонерів, силовиків. Автомобілісти не зупиняються на вимогу ДАІ. Агресія накопичується. Велика ймовірність, знайде вихід.

Більшість розуміє, Лукашенко не готовий до діалогу. Поступки останніх днів - вимушені. Незастосування сили - результат виходу десятків тисяч.

Міліціонери живуть переважно поруч у суспільстві. Значна частина з них не хочуть брутально розганяти сусідів. Для звірств і насильства залишилася тільки частини ОМОНу, Служба безпеки президента, інші спеціальні сили. Лукашенко не може розраховувати, що армія виконає наказ воювати проти народу. Очікує, що люди підуть на злочини заради його режиму. Але вони вже знають: скоро диктатора можуть скинути і злочинців покарати.

З першого дня акцій тема Росії звучала. Є постійні інформаційні вкиди, що Москва ось-ось втрутиться, що протести вигідні зовнішнім силам чи все спеціально, щоб дестабілізувати ситуацію, і Кремль захопить Білорусь. Навіть мої друзі говорять, що Росія стягує війська до кордонів, готується напасти. Істерія, що Москва чекає нагоди ввести війська, існує. Сам Лукашенко підігріває. Лякає, що Кремль підтримує опозицію.

Розмови про це - великою мірою, частина спільної гри Лукашенка і Москви. Росіяни мають право перекинути під білоруський кордон хоча б усю армію. Щоб показати Лукашенка захисником вітчизни від потенційної агресії. Щоб білоруси злякалися і сказали: "Хай буде режим, тільки б не російські танки на наших вулицях".

Не думаю, що Росія введе війська. Це не Крим, не Донбас. Дуже мало білорусів зустрічатиме російські танки з квітами. Навіть проросійські, які за Союзну державу та глибоку інтеграцію, не хочуть.

По-друге, Росії абсолютно невигідно. В результаті агресії на Донбасі й анексії Криму втратила Україну та отримала ненависть українців на багато десятиліть. У Білорусі станеться те саме в разі нападу.

Його стає складніше ототожнювати з Лукашенком. Той готовий на все. Не має обмежень, моральної відповідальності. Віддав накази про насильство, репресії, тортури. Проте більшість номенклатури живе в суспільстві. Зокрема, міліція. Не всі хочуть брати на себе злочини, виконувати накази. Режим розуміє, що віддавати накази, які не виконують, гірше, ніж нічого не наказувати.

Більшість білорусів чудово розуміє, що Тихановська – функція. Висувалася як дружина політв'язня. Завдання було, щоб за неї масово проголосували. Ніхто з моїх знайомих не розчарований її позицією. Усі розуміли, що відео з закликом сидіти вдома записували під тиском силовиків. Її чоловік у заручниках, чим і шантажували (популярний білоруський Youtube-блогер Сергій Тихановський, автор і ведучий каналу "Країна Для Життя", 7 травня оголосив, що хоче бути кандидатом у президенти, 8 травня заарештований, відтоді сидить за ґратами. – Gazeta.ua). Ніхто не вважав її Жанною д'Арк, що поведе безстрашно до перемоги.

Наші протести унікальні, бо без лідера, самоорганізовані. Без ілюзій, що зверху прийде хтось розумний і скаже, що робити. Коли сотні тисяч у неділю були на площі в Мінську, в різних частинах виступали люди. Десь із мегафонами, десь без. У багатьох місцях ніхто не виступав. Учасники самі організували свій час. Розуміли, що прийшли показати власну значимість.

На Заході та в Україні звикли, що має бути лідер. Тож завищують очікування до Тихановської. У нашого суспільства таких очікувань немає. Більшість голосували, розуміючи, що технічна кандидатка, яка має розчистити шлях до чесних і демократичних виборів. Перехідний місток до демократії. Із цим завданням впоралася.

Не складно. Суспільство звикло до автономності, взаємодопомоги. Саме себе очолило.

 

Координаційна рада потрібна для переговорів. Аби Захід міг давити на режим. Аби Лукашенко пішов на діалог. Інакше скаже: "Із ким говорити? Із юрбою на площі?"

Білоруси не очікували нічого від нього. Найкраще, що могли зробити ЄС і Росія – залишитися осторонь. Так і є. Очікувань до зовнішніх сил у білорусів немає. Усе, що потрібно, робить народ – збирає мільйони доларів серед своїх і в діаспорі для лікування, виплати штрафів і підтримки потерпілих. Створив фонд підтримки страйкарів, яких можуть звільнити з роботи. Участь у таких проєктах ЄС була б не зайва.

Усі закрили з нами кордони, бо не запровадили карантин. У цьому сенсі, білоруси вдячні Україні як єдиному сусіду, який дозволив в'їзд.

Режим крихкий, слабне. Усі знають, король – голий. За Лукашенка меншість. Навіть комісії, які фальсифікували вибори, більше цього не робитимуть через остракізм суспільства.

Єдність суспільства для Лукашенка, який звик усе контролювати, - потужний удар.

Безумовним успіхом може бути тільки відхід Лукашенка. Не працюють сотні заводів. Робітники приходять до керівництва без економічних вимог – звільнення політв'язнів, відставка диктатора. Успіхом буде, якщо він піде, проведуть чесні президентські, парламентські й інші вибори.

Ймовірний. Почався зворотній відлік для Лукашенка. У нього немає змоги втриматися. Не уявляю, як у теперішній ситуації можна консолідувати владу, повернути статус-кво.

Якби не перемога української революції 2014 року, не повалення режиму Януковича, протестів у Білорусі зараз би не було. Україна для нас - приклад успішної революції.