Субота, 23 липня 2011 22:00
Віталій Іванченко
Віталій Іванченко
Віталій Іванченко

Два пшики

Щодня третій рік їжджу з Кам'янки на роботу в Черкаси. Це - година й 20 хвилин їзди. До того ще містом півгодини. Важко, особливо у спеку й коли везе не сучасний автобус "Богдан", а старий, років за 30 ЛАЗ районного АТП. Часто друзі, дивуючись, співчувають мені за тривалу їзду. В таких випадках ставлю їм у приклад свою попутницю.

Щоранку одна кам'янчанка, років 70, із "кравчучкою", повною банок із молоком і кульків із сиром, о шостій ранку їде до обласного центру на базар. І так, люди балакають, років із 15. Вертається рейсом о 17.00.

Минулої середи планую написати репортаж про її заробітки. Підходжу, представляюсь журналістом, розпитую, як звати, чи не стомлюється від таких поїздок, по чім і що, які заробітки?

- Нашо воно вам про стару бабу писать, шоб сміялися з мене дурної?

Нашо воно вам про стару бабу писать, шоб сміялися з мене дурної?

Починаю розповідати, що така моя робота - про все писати. Це ж наше життя.

- Ну понятно. Така твоя робота й тобі за твою писанину гроші платять. А мені шо з твоєї статті? Пшик. То нашо воно мені? Іди й не мороч голову. Пиши про щось інше.

До зупинки під'їжджає автобус. Усі юрмляться біля передніх дверей, лише співрозмовниця, як завжди, тягне "кравчучку" до задніх, аварійних. Вона постійно так робить, бо через передні з клунками не протискається. Кілька разів смикає за ручку, та не піддається. На асфальт падає "кравчучка", торохтить порожніми банками.

- Синок, поможи бабі відкрить двері, бо шось заклинило, - гукає до мене.

- А мені шо з того, пшик? - розводжу руками й ускакую до салону.

Зараз ви читаєте новину «Два пшики». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

25

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода