"Я з дитинства любив холодну зброю, — розповідає вінницький колекціонер, меценат і художник Володимир Козюк, 37 років. — Коли мені було 15 років, зробив собі з граблів ножі для метання. Розрізав їх у кузні, прикував набалдашники, щоби були важчі, й тренувався".
Козюк виймає з сумки ніж для метання у шкіряному чохлі, яким користується тепер. Він важкий, гострий край пощерблений.
— У мене ще є справжній самурайський меч часів Першої світової війни, — хвалиться. — Він мені особливо дорогий. Деколи виїжджаю з ним у ліс і відпрацьовую бойову техніку.
Володимир у 14 років почав займатися греко-римською боротьбою, згодом — східними єдиноборствами. Пішов на тренування через постійні кривди від старшокурсників у Вінницькому політехнічному технікумі.
— Старші хлопці весь час зачіпали мене, а я не з тих людей, які жаліються. Вирішив, буду оборонятися сам, почав тренуватися і знайшов себе в цьому. Для мене тренування стали найцікавішою справою в житті. А ті, хто ображав, пізніше стали моїми друзями.
Добра фізична підготовка і володіння бойовими техніками допомогли Козюку в армії потрапити до престижної роти розвідників замість будбату.
— Коли був у Козятинському воєнкоматі, вийшов на стадіон потренуватися, — згадує художник. — Кажу хлопцям: нападайте на мене, а я буду відбиватися. Це побачив капітан, підходить, питає: хто такий, звідки і куди? Кажу: в Красноярськ у стройбат. А він: ні, поїдеш в Ужгород у розвідроту.
Малий вистрелив. Рана була з лівого боку трохи вище серця. Заживала дев"ять місяців
Козюк каже, дідівщини в армії не зазнав. Солдати й офіцери його поважали. За два роки довелося служити в різних місцях. 1991-го потрапив до такелажної частини.
— Туди накидали зброду з усього СНД. Мене зробили командиром комендантського відділення. Наша робота полягала у виловлюванні п"яних офіцерів і солдатів. Потім іще по всьому Союзу ловили солдатів, які втекли з армії. Поїхали одного разу в далеке російське село ловити втікача. Снігу — по коліна. Підходимо до його хати з різних боків. Бачимо, вибігає звідти чоловік — і тікати. Ми по снігу гналися за ним із годину. Коли збили з ніг, глянули, а йому років 40. Питаємо: ти хто і чого тікаєш? А він: "Бо ви доганяли". Виявилося, він самогонкою торгував. А солдата встигли попередити, й він утік. Ми знайшли його на горищі в сусідів.
Після армії Володимир Козюк став тренером: розробив систему оздоровлення організму та спортивної підготовки. Мріяв стати чемпіоном в одному з видів східних єдиноборств. Завадила важка травма.
— Зайшов провідати сусідів, а в них у кутку стояла заряджена рушниця. Їхній малий син, граючись, наставив її на мене і вистрелив. Рана була з лівого боку трохи вище серця. Заживала дев"ять місяців. Мені зробили три операції, але спорт я змушений був залишити. Замість нього захопився малюванням. Спочатку малював на замовлення, бо треба були гроші. Згодом відмовився і присвятив себе творчості.
Нині художник навчає прийомів самозахисту 6-річного сина Володимира.
— Володя вдягає боксерські рукавиці й б"є мене як хоче. Я стаю на коліна, щоб бути на одному рівні з ним. Перші прийоми показав, коли йому був рік. Ставив руку і казав, що по ній треба бити. Зараз у школі його ніхто не ображає.
У Володимира Козюка є ще дочка, 2-річна Ольга. Дружина 31-річна Людмила викладає в педуніверситеті. Вона доцент кафедри української мови. Сім"я живе у Вінниці в районі Водоканалу в двокімнатній квартирі. Для своєї майстерні художник вісім років тому викупив однокімнатку в цьому ж будинку, поверхом нижче.
4 
1
Коментарі