— Стоять на Дерибасівській два кума, курять. Тоді якраз сніг упав. Діти катають сніговика. Один каже: "Як ти думаєш, кого вони ліплять — сніговика чи снігову бабу?". Другий: "Давай почекаємо й побачимо, куди морковку встромлять", — згадує одеський анекдот і голосно регоче 45-річний Олександр Комісарчук із села Тютьки Вінницького району.
Чоловік зустрічає на найдовшій вулиці села — Дерибасівській. Комісарчук знає найбільше серед односельців анекдотів. Працює директором ринку Привокзальний у Вінниці, щодня їздить на роботу за 7 км.
— Вулиця довга, кілометрів зо 2, — продовжує Комісарчук. — Назву придумали місцеві, десь 70 років тому. Раніше вона ніякої назви не мала.
— Мамі як колгоспниці дали участок строїтися. Її кума жила напротів унизу. Між ними було величезне поле, весною його заливало, бо таяв сніг. Вона стане на горбочку і кричить через те море: "Галька, як там у тебе на Дерибасівській, не заливає?" — долучається до розмови місцева 51-річна Людмила Куличок. — У нас тут своє море і своя Дерибасівська. Ще одна бабка напророчила таку назву. В селі кажуть, вона знахаркою була. Якось казала — як умре, то ця вулиця буде Дерибасівською, як в Одесі. А рядом построять комбінат, і ковбасу будуть готовити. Як наколдувала, так і случилося. Тамо за полем м'ясокомбінат, роблять ковбаси, м'ясо коптять.
У центрі села зустрічаюся з депутатом Сергієм Ломовим. Він погоджується провести вулицею. Дорога нічим не всипана, під ногами чвакає болото. Із першої хати виходить 65-річна Олександра Журавель. Її будинок за адресою Дерибасівська, 2. Табличка заіржавіла. Пропонує перевзутися в гумові чоботи.
— Тут в ботіночках не побігаєш, кругом вода, море, так сказать, — сміється Журавель. — Усі вимирають, геть нема з ким посваритися. Щоб не телевізор, то можна здуріти. Оце покликала сусіда Миколу, щоб поміг картоплю перебрати, поросла до півметра.
Більшість будинків на вулиці одноповерхові. Через дорогу дачний масив. Від Дерибасівської він відгороджений сіткою.
— Колись як ті дачніки строїлись, то грузовики тут гасали, дорогу розбивали. Ми взяли й відгородились, — розкаузє Олександра Журавель. — Тепер наша вулиця майже пішоходна, бо машин тут мало. В кінці є вихід до річки Південний Буг.
Борис Бояльський теж раніше жив на Дерибасівській, але п'ять років тому переїхав на сусідню вул. Культурну.
— Сюди бігаю до тьощі в гості, а прописку в паспорті бережу як пам'ять, — каже. — Люди як чують, де я живу, удівляються. Перепитують, чи я не з Одеси.
— У мене геть їздили перевіряти, чи така вулиця справді існує, — розповідає 65-річний Микола Курницький. — Як ішов на пенсію, приніс на оформлення паспорт із пропискою: Дерибасівська, 8. Інспектор не повірив, що я не з Одеси. Їздив у Тютьки переконатися, що така вулиця існує.
Уздовж вулиці немає жодного магазину. Купити хліба місцеві ходять до центру.
— У нас тут пригород считається, земля дорога. Недавно півлісу вирізали й дерева повикорчовували, бо якийсь мєнт захтів строїтися, — говорить 60-річний Микола Аркуша. У селі його називають Поліграф Поліграфович — таке прізвисько вигадав собі сам. — Хата в селі до 50 тисяч доларів стоїть.
Чоловіки згадують, як два роки тому просили губернатора замінити стовпи лінії електропередач.
— Стояли старі дерев'яні, то вони вже так потрухнявіли, що мусіли підпирати їх дерев'яними паліцями. Світло так блимало вечорами, що пройти страшно було. Тепер поставили нові, бетонні. Ще якби дорогу всипали, то було б не гірше, як у справжній Одесі, — додає Аркуша.
5000 анекдотів знає Олександр Комісарчук, який живе на вул. Культурна, що межує з Дерибасівською. На день народження скликає всіх кумів. Про них і сусідів знає найбільше жартів. Згадує їх під час застіль.
3 будинки продають на вул. Дерибасівській. Найдешевший коштує $8 тисяч. Має два поверхи та дві кімнати. До світла та газу не підключений. За найдорожчий дім просять
$28 тисяч.
3 
1
Коментарі