— Була в Києві чотири роки. Поїхала туди в 17 за гарним життям, як тільки відбула випускний у школі. Але про то, як там жилося — ніхто не знає, — розповідає 23-річна Яна Сивун із селища Тростянець на Вінниччині.
У столиці дівчина змінила три квартири та чотири роботи. Недоїдала, бо роботодавці не платили вчасно зарплатню.
— Поїхала працювати з дєвочкою-однокласницею. Перші півтора місяця жили в орендованій квартирі з її сестрою, — згадує Яна. — Я устроїлася офіціанткою в кафе. Графік — тиждень через тиждень з 11 ранку до двох ночі. Додому ходила пішки, щоб заощадити на транспорті. Отримувала 1200 гривень зарплати, з чайовими було максимум 1400.
Перші місяці у столиці згадує з ностальгією. Каже, тоді ні про що не турбувалася, хотіла тільки розкішного життя.
— Думали, все так просто, приїхали, і нам усе дадуть, — каже Яна. — За півтора місяця та сестра виїхала у Бровари, і ми не змогли вдвох оплачувати житло. Роз'їхалися. Я на Троєщині винайняла квартиру з хазяйкою. Влаштувалася в піцерію. Теж працювала тиждень через тиждень. Перший місяць мені обіцяли платити 1700 гривень. Потім — менше і менше. Проробила там рік, і знову довелося міняти роботу. Бо як не заплатю за квартиру — вєщі в руки і на виход. На іншій роботі хазяйка кафе економила на персоналі — сама й поли мила, і на барі стояла. Задолжала зарплату за два місяці, то я знов пішла в інше кафе. Тих грошей так і не отримала.
Зароблене за сім днів Сивун віддавала за житло. Наступний, вихідний тиждень, сиділа без грошей.
— Недоїдала, куди треба — виходила пішки. А часто було й таке, що не мала сили вийти, бо була голодна. У вісім ранку прокидаюся, а в хаті немає навіть солі. Так і пролежала цілий день на дивані. Вечором прийшла хазяйка, питає: Яночка, пішли їсти. Кажу, що вже повечеряла. А вона ж бачить, шо моїх харчів у холодільніку немає. В десять вечора я попробувала вийти в туалєт і впала. Хазяйка принесла мені на подносі борщ, вареники, пиріжки. Я їй віддячила, коли получила зарплату — накупила продуктів.
Батьки Яни торгують сезонними товарами — насінням, отрутохімікатами. Грішми та продуктами доньці не допомагали. Вона їм нічого не розповідала. Думали, в неї все добре.
— Якби мамі сказала, шо з голоду вмираю, вона пішки прийшла б і забрала мене звідси. Але я будь-якою ціною хотіла зачепитися в Києві, готова була терпіти все. Обожнюю натовп. Сідаєш у маршрутку чи метро, і всім байдуже, в чому ти вдіта: чи ти в спідниці, чи без неї. У нас в Тростянці тільки вийшла, і тебе вже обсуждають.
За два роки на роботу в Київ переїхала баба Яни.
— Устроїлася в кіоск продавцем. Там у неї чай, кофе, хот-дог, піца, соки, води. Квартиру не знімала, жила там же, в кіоску. Мені часом давала гроші на житло. Ще яку сотню підкидала на продукти. То я вже дозволяла собі з кожної другої зарплати купити щось з одежі. В модні бутіки не ходила, але й саме дешеве не купляла. Речі вибирала на Троєщинському ринку. За раз могла взяти кофтинку зі спідничкою, чи брюки з блузкою.
Позаторік Яна почала зустрічатися з 24-річним Денисом із міста Кременчуг на Полтавщині.
— Разом винайняли квартиру. Я так і працювала офіціанткою. Він розривався на двох роботах — барменом у пабі та ресторані. Нам вистачало на життя. Але Денис не любить щитати останні копійки, завжди думає наперед. Тому й умовив переїхати в Тростянець. Вже два роки живемо там у квартирі бабушки, яка так і залишилася в Києві. Він працює у ресторані барменом. Я — продавцем у магазині парфумів. За 14 робочих днів отримую 1200 гривень. У Дениса виходить трохи більше. Грошей вистачає, подобається все, але хочеться назад, у місто. Знаю, до Києва не повернемося, бо Денис ненавидить його. А мені не хватає суєти.
1 
1
Коментарі
1