— Мій батько скульптор Іван Гончар відкрив музей 1959 року в своїй хаті по вулиці Наводницькій, 8, — розказує директор Музею Івана Гончара 59-річний художник Петро Гончар. 12 грудня відзначали 50-річчя цього закладу. — Він усе робив усупереч тогочасній державній політиці. Під будинком постійно чергувало КДБ. Записували всіх, хто приходив до його оселі. Потім звільняли людей із роботи. Музей закрили на початку 1970-х. Батько помер 1993-го. А через шість років президент підписав указ про створення Музею Івана Гончара.
У центральному залі відвідувачі танцюють під музику етнографічного гурту "Божичі". Жінка із синцем під лівим оком, який прикриває чорними окулярами, запрошує до танцю чоловіка у вишиванці. Керівник київського етноколективу "Буття" 35-річний Олег Бут пропонує гостеві купити диски із записами їхніх пісень.
— Та в мене таких вже штуки зо три валяється, — відказує той і йде далі.
— Ми їздимо по селах, збираємо народні пісні й виконуємо їх без усіляких оздоблень, — розповідає Олег Бут. — В експедиції нічого із собою не беремо. Люди годують нас, спати лишають. Раз виступали на дні народження доньки Віктора Ющенка. Другий — улітку, коли президент робив посиденьки для дітлашні за Києвом. Він нам добре заплатив, але скільки — не скажу. Не менше, ніж іншим.
— А в мене Віктор Андрійович і його дружина Катерина Михайлівна часто беруть мальованки на страусиних яйцях, — хвалиться киянка Оксана Білоус, 44 роки. Вона виставила ялинкові прикраси на шкарлупі. — Курячі й гусячі купую в людей, а страусині — у фермерів. Вони найдорожчі, за мальованку прошу 1200 гривень. Привчила покупців, щоб не торгувалися. Це ж ексклюзивна робота. Одне яйце роблю кілька днів.
"Бувало, кадебісти набивалися до нього у друзі"
— Експонати для свого музею Іван Макарович Гончар збирав 40 років, — розповідає його син Петро. — Під час війни поклявся, якщо виживе — збиратиме народні перли. 1953-го вирушив у першу експедицію на Чернігівщину. Їздив сам на автобусі. Багато експонатів купував, але більшість йому дарували. Він був комунікабельним, легко входив у довіру до людей. У 14 років я поїхав із ним на Київщину за старовинними вишиванками. Мене навіть на поріг не пустили, а йому сімейні фотографії даром віддали.
Батька по-різному зустрічали, часто борщем годували. А було, що й у каталажку забирали. Коли обладнав у своїй хаті музей, кадебісти казали: "Такий музей є в Пирогові, є музей народно-декоративного мистецтва. Роздайте по частинах туди свою колекцію". Він відповідав: "Можете хоч танками на мене їхати, душити із хатою, але колекцію не віддам". Раз підпалили вхідні двері. Добре, що сусіди побачили — затушили. Якось уночі з двору винесли з десяток батькових скульптур Гонти і Залізняка (ватажки гайдамацьких загонів. — "ГПУ"). Уранці за кілька метрів від хати він знайшов їх побитими.
Бувало, кадебісти набивалися до нього у друзі, а потім доноси писали. Один із них, Борис Ковчар, признався батькові, що його підіслали. У листі написав, що доносити на таку людину не може, тому про все і розповів. Як у КДБ про це дізналися, Ковчара сильно побили і дали 10 років суворого режиму.
3 
1
Коментарі