— В марте муж ушел добровольцем в 25-ю бригаду Национальной гвардии. На 8.00 пошел в военкомат, а потом звонит: я уже в части, собирай вещи. Он — старший лейтенант батальона связи. Поехала его навестить, увидела, какие там ужасные условия, — 36-річна Тетяна Ричкова з Дніпропетровська возить у зону АТО передачі для військових. Їздить автомобілем, найчастіше — сама. За перший місяць назбирала мільйон гривень.
— У мене була пекарня. Продала дачу, хотіла купити собі пічку, але ці гроші витратила на допомогу бійцям. Мої батьки познімали свої гроші з депозитів.
Заради волонтерства покинула роботу, лишила 11-річного сина Тимура на свекрів.
З Тетяною говоримо телефоном. У неї втомлений голос.
— Живу в шаленому ритмі. Іноді забуваю, який день, чи їла, не вистачає часу на сон. Щоб зняти напругу, стала багато курити.
На що витратили ті гроші?
— Купили найнеобхідніше: форму, каски, медичні препарати, предмети гігієни, прибори нічного бачення, рації, тепловізори.
Як знайшли людей, готових до співпраці?
— Подружка зареєструвала мене у соцмережі "Фейсбук". Я написала, що збираю гроші на допомогу бійцям. Почали підтримувати люди. Деякі організації допомагають діставати товари за собівартістю. Відгукнулася київська організація "Автодозор", ультраси "Дніпра". Співпрацюю з організацією "Крила Фенікса", з кількома столичними волонтерами. Долучилося об'єднання "Армія СОС". Бізнесмени не називаються, просто переказують гроші.
Ви їздите у якусь одну точку?
— У різні. Де саме буваю, говорити не буду, але це найгарячіші місця у зоні АТО. Буваю там по чотири-п'ять днів. Завантажуюся в Києві, бо там є найбільше потрібних товарів. Дорога зі столиці до зони воєнних дій займає десь годин 12, точно ніколи не рахувала.
Що у ваших посилках?
— Найчастіше — каски і бронежилети. Найбільш незвичне, що просили передати, це, мабуть, піца, пельмені й безалкогольне пиво. Щоразу з Донбасу повертаюся з довжелезним списком замовлень. Бійці часто просять українські прапорці. Чіпляють їх на форму, розвішують на блокпостах. Узагалі, хлопці дуже скромні. Буває бачу, стоять голі-босі, а соромляться попросити допомоги. Доводиться кліщами витягувати: чого їм бракує, що привезти, якого розміру.
Не страшно їздити?
— Cтрашно, але хтось має це робити. Мала помічника — водія маршрутки з Дніпропетровська. Але вже два місяці їжджу сама.
Як ставляться до вас військові?
— Чекають і радіють. Я привожу їм звістки від сімей, передаю повідомлення. Відвожу дружинам зарплатню. Кажуть на мене Кроха, це мій позивний. Найбільше зворушив один хлопець, йому років 17, може. Я привезла бронежилети. Він сказав: "Тётя Таня, спасибо большое". Мене отак — тьотею — більше ніхто з них не називав.
Часто бачитеся з чоловіком?
— Кілька разів на місяць, по 15–20 хвилин. Довше залишатися не можу, маю розвозити допомогу. Навіть коли мав відпустку на п'ять днів, не змогли побачитися — їздила закуповувати каски.
З батьками й сином спілкуємося переважно телефоном. Просять, щоб поверталася додому. Пояснюю, що не покину хлопців. Планую створити громадську організацію з підтримки української армії.
15 гривень коштує балаклава на вінницькій трикотажній фабриці. Її власник, бельгієць Патрік Геєрінг, передав українським бійцям у зону АТО понад тисячу комплектів майок, тільників, светрів і балаклав. Готує ще одну партію. Працівниці фабрики залишаються на годину довше після роботи. Встигають пошити по 10 балаклав та стільки ж майок.
5 
1
Коментарі