— Когда разбомбили школу, в которую ходили мои дети, это стало последней каплей. Мы все бросили и уехали. С собой взяли самое необходимое — деньги, документы и кота Коврика, — говорить 33-річна Анна Липко. У жовтні торік із дітьми — 12-річною Анастасією та Дмитром, 10 років, переїхала з окупованого Луганська до Полтави. Заснувала громадську організацію"Самозахист Полтавщини", допомагає переселенцям.
— Зібралися за 15 хвилин, — продовжує. — Куди поїдемо, не задумувалися. На вокзалі були квитки до Полтави. Їх і взяли. Бойовики, які перевіряли потяг, казали, що українська армія просто так нас не пропустить. Посадять у в'язницю. Розуміла, що залякують. Але переживала: раптом правда. Більшість луганян не наважуються покидати свої будинки. Спочатку думали: все закінчиться за кілька місяців. Та з кожним днем ситуація ставала гнітючішою. Люди відверто показували свою агресію щодо України. В одну мить зникла вся українська символіка, на її місці з'явилися триколори й прапори ЛНР. Більше не працювали банки, аптеки, ціни підскочили. Процвітали тільки бари й ресторани. Вони постійно були заповнені. Першими з Луганська виїхали працівники податкової і прокуратури. Більшість — у Росію. Коли знайомі дізналися, що я з дітьми переїхала до Полтави, соціальні мережі розривалися від повідомлень. Писали багато різної гидоти.
Вираз "місцеві ополченці" мене дивує. На вулицях Луганська бачила тільки бородатих чоловіків кавказької зовнішності. Якось зайшли в наш двір напитися води з колонки. Собака почав гавкати. Це їх розізлило. Сварилися, кричали. Коли вийшла заспокоїти собаку, тицяли автоматами в обличчя, погрожували пристрелити. Було страшно. Їхня улюблена розвага — їхати мотоциклом і на ходу стріляти по будинках. Головне — встигнути заховатися, — каже Липко. — Друзі восени виїхали до Львова. За деякий час вирішили повернутися по речі в Луганськ, але в дім їх не пустили. Там жила інша сім'я. Думаю, нашу домівку теж зайняли. Війна змінила коло моїх знайомих. Із половиною друзів не спілкуюся. З родичами теж важко знайти спільну мову. Особливо з тими, які з Росії. Вони говорять: ми вас захищаємо від фашистів, але наших військ на Донбасі немає. Інших думок не сприймають.
Повертатися в Луганськ не планую. У Полтаві довго звикали до мирного життя. Перші два місяці від будь-якого різкого звуку падали з дітьми на підлогу. Розраховувати довелося лише на себе. За дев'ять місяців отримала два продуктові набори — від громадської організації "Жінки Донбасу" та Червоного Хреста. В Луганську працювала в юридичній фірмі. В Полтаві досі не можу знайти роботи за спеціальністю. За півроку на біржі праці мені запропонували одну вакансію. Поки туди доїхала, переді мною було четверо жінок.
4 
1
Коментарі