Близько 7 мільйонів людей загинули внаслідок штучного голоду в Українській РСР протягом 1932–1933 років. Подібні трагедії сталися на території нашої держави у 1921–1923-му і 1946–1947 роках. Починаючи з 1998-го в Україні на державному рівні відзначають День пам'яті жертв Голодоморів — в останню суботу листопада. О 16:00 оголошується загальнонаціональна хвилина мовчання. Далі триває акція "Запали свічку". Кожен охочий може віднести свічку до пам'ятника загиблим у своєму місті. Цьогоріч загиблих від штучного голоду вшановують під гаслом "Голодомор не зламав".
У селі Мар'янівка від Голоду померли половина жителів
— Моя бабуся в Голод готувала млинці з листя будь-яких дерев, — каже 44-річна Людмила Полева із села Мар'янівка Карлівського району на Полтавщині. — Сушила, розминала. Додавала воду, грамину борошна — і в піч. Або крутила кульки і кидала у воду. Виходив такий суп із галушками. Тоді це був делікатес.
Під час Голодомору в селі померли половина з майже 600 жителів. Зараз тут живуть 420 осіб. Серед них три жінки, які пам'ятають ті часи.
Ідемо бруківкою по центральні вул. Першотравневій. Хати утеплені, з пластиковими вікнами. Деякі — на двох господарів. За продуктовим магазином — парк із пам'ятником загиблим у Другій світовій війні. Далі — цегляна двоповерхова школа. На подвір'ї росте береза.
— Після Голодомору багато хат пустувало, — продовжує Людмила Анатоліївна. — Мар'янівка почала оживати, коли з'явилися колгоспи. Із Західної України приїхали заробітчани — збирали буряки на полях. Тут і лишалися цілими сім'ями. Село жило в достатку. Мали тракторну бригаду, ферму. Зараз працює лише школа. Цього року відкрили при ній садок, а діток мало ходить. Щоб вижити, люди тримають господарство, обробляють землю.
Звертаємо до будинку із зеленими металевими воротами. Там живе Галина Носко, 91 рік. У Мар'янівку переїхала 2016-го. Доти мешкала в Хитцях Лубенського району на Полтавщині. У двір веде арка з посохлим виноградом. Його обрізає 61-річний Микола Іванов, зять Галини Мефодіївни. Він у робочому одязі й теплій шапці.
— Бабуся наша вже не дуже на вулицю ходить, старенька. То чекає вас у хаті, — запрошує до помешкання.
Кімната Галини Мефодіївни — поряд із широким коридором. Під стіною стоїть шафа, на підлозі — два килими. Жінка дивиться телевізор. Вимикає, коли заходимо.
— Були дуже трудні года, — сідає близько на ліжко, бо погано чує. — Люди просто так пропадали. По вулиці йшло троє чоловіків. Ледве ноги тягли. Взялися за руки, щоб не впасти. Я вибігла подивитися на них. Коли зрівнялися зі мною — рухнули на дорогу. Я злякалася і погукала маму. Двоє чоловіків ще ворушилися, трохи полежали, встали і пішли. А третій так і не піднявся. Збіглися сусідські діти, обступили його. Приїхала підвода і забрала мертвого.
У нашій сім'ї було троє дітей. Старший брат Омелян, я та менша сестра Катерина. Всі вижили. Весною рвали листя з липи. Сушили, м'яли, пекли млинці. Ото смакота була. Правда, у брата на обличчі з'явилися виразки.
Батько працював на фермі, тримали корівку. Земля гарна, що посадимо — все приймалося. Але багато людей того не мали. Одна жінка відвела дітей у Лубни — в приют. Надіялася, там більше харчів. Наступного дня вони повернулися додому. Бо за ніч у приюті всі повмирали з голоду. Старша дівчинка сказала матері, щоб більше нікуди їх не віддавала. Якщо помиратимуть, то тільки вдома.
Через три хати від Галини Носко живе 90-річна Надія Довгопол. Її донька 60-річна Галина Мазун проводить у простору вітальню з великими вікнами. Кілька хвилин чекаємо на Надію Юхимівну — вдягається. Худа і висока. Запнута білою косинкою, поверх домашнього халата накинула теплу кофту. Сідає у м'яке крісло під стіною.
— Зараз усього в магазинах повно. Що хочеш — купуєш. А тоді кожну крихту збирали, — відвертає голову до вікна, плаче. — Батько поїхав на Донбас — харчів заробити. Працював на якомусь заводі, там давали продуктові пайки. Нас — шестеро дітей. Брат Микола став за голову сім'ї. Лазив по землі, шукав нори мишей із зернами пшениці. Назбирає — і додому несе. Якось мама зварила з лушпайками. Ми поїли і отруїлися. Хтось вліз у хату — а ми лежимо, наче трупи. Все з хати забрали і козочку увели. Сусідка написала листа батькові, щоб скоріше приїхав. За пару днів був дома. Привіз картоплі і хліба. Відкормив нас і забрав на Донбас. Батьки і старші діти на завод пішли працювати. Так і вижили.
Після Голодомору повернулися в Мар'янівку — люди всі кволі, від вітру хитаються. У сусідньому селі запустили цукровий завод. Ходили працювати, потроху стали на ноги.
У центрі села — ставок. Після обіду йдемо через греблю на вул. Полтавську. На ній сім хат. З них три — порожні. Біля крайньої — лава зі столиком під навісом. У дворі гавкають собаки. Виходить 87-річна Софія Мотієнко. У дутих валянках, запнута жовтою хусткою. Заганяє собак у буду. Швидко веде в літню кухню.
В грубі горять дрова. Стіни — в персикових тонах. Стоять три столи. На середньому — глечик із компотом з полуниці та вишні. Софія Григорівна знімає хустку й кофту.
— Зараз снідаєш, обідаєш і вечеряєш. А тоді хоч би раз на день поїсти, — наливає у склянки компот. — Ми вижили тільки того, що батьків племінник приносив нам юшку з картоплі. Він десь біля начальника робив, отримував по три картошини в день. Я бігала в поле по колоски. Мама перетирала їх на борошно, робила коржики в печі. А ввечері ходила збирати буряки на компот. Ховалася в траві, аби ніхто не бачив. За 5 кілометрів по щавель ходила. Так у степу й виросла.
Кладовище — за селом. Необгороджене. Розділене бузковим гаєм на дві частини — старе й нове. До старого веде стежина. Між кущами — дерев'яний хрест із надписом: "Жертвам Голодомору". Його встановили понад 10 років тому. Знизу — обкладений каменем.
— На місці цього хреста була викопана яма для голодних, — говорить Людмила Полева. — Їх навіть не закопували. Чекали, доки заповниться. Одного чоловіка — Федора Великого — вкинули. Думали, мертвий. А він через два дні виліз. Дійшов до сусіднього села. Там його люди юшкою відгодували.
1 
1
Коментарі