— Я — не героїня. Тут воюють чоловіки й жінки, які зробили більше за мене, — каже кулеметниця батальйону "Донбас-Україна" Збройних сил України 38-річна Яна Червона з позивним "Відьма".
Служить 14 місяців. Народилася у Харкові.
— Росла в неповній, але міцній родині — мати і брат. Ми були самотні діти. Мама на роботі, в архіві. Найбільше на мене вплинула бабуся. Щороку відправляли на літо до неї. Вчила українського, рідного.
Після школи навчалася в ПТУ на секретарку. Але не робила. Була мамою для двох дітей. Працював чоловік. Із ним сталася романтична історія. Увів мене у друга. Уже 15 років разом.
Чому вирішили піти до війська?
— Усе почалося з харківського Євромайдану. Був не такий потужний, як у Києві. Його приховували. Коли відбувалися заворушення, до нас приїздили тітушки з російського Бєлгорода. Не вміли користуватися метро, плуталися в грошах у магазинах.
Вступила до лав харківської "Самооборони", де досі числюся. Коли почалася війна, з "Автомайданом" їздили Харківщиною, агітували за Україну. Згуртувалися з дівчатами й збирали допомогу для поранених у госпіталях. Потім друг вступив до батальйону "Айдар". Поїхала до нього в гості у серпні 2014-го. Відтоді стала волонтером "Айдару". У вересні 2016 року пішла служити.
З дитинства любила фільми про Другу світову війну. Автоматні черги, вибухи. В АТО були хвилини, що здавалося, ніби я у фільмі. На позиції, де стояли, був кулемет "Максим". І не один, а два. Думала, лише в музеях залишилися. Але ми з них стріляємо досі.
Що було найстрашніше?
— Ми стояли на Світлодарській дузі під обстрілами. Там ішла окопна війна. Голову нахилила, над тобою постріляли — і все. Це було найстрашніше. Так, гатила арта. Але то за нами, то зліва, то справа. Нам щастило.
Уже не та війна, що була 2014–2015-го. Тоді привезла допомогу "Айдару" на Луганську ТЕЦ. Почався обстріл "Градами". Було страшно. Тепер такого немає. Не так воюємо, як охороняємо кордон, що відділяє той світ від нашої України.
Працювали кулеметницею?
— Формально так. Але ми — в секторі "М". Відстань для мого кулемета завелика. Куди воно полетить? Там більше працювала артилерія. Коли були обстріли, виходила, накидала у відповідь — і тиша.
Як ставиться родина?
— Чоловік і матір чекають. Не хочуть, щоб тут була. Але комусь же треба. Контракт підписала — мусиш служити до дембеля. Повернутися як не з перемогою, то хоча б живою. Діти дзвонять. Усе знають, що можу розповісти у їхніх 7 і 8 років. Розуміють, проти кого воюємо. Що я тут стою, щоб у них не було війни. Тут немає людей, які роблять більше чи менше. Часто чую від чоловіків: "Я воював, а ти в тилу стояв". Жінки мислять інакше. Розуміють, що водій у повному мін КамАЗі може щомиті підірватися на фугасі. Хоча не бере автомат у руки. Тут усі воюють. Кожен робить свою роботу.
Умови пристосовані для жінок?
— Торік із вересня по січень жила у бліндажах. У січні ми вийшли з завдання. Пожили в будинках і знову — у бліндажі. Якщо розумієш, куди йшла, сама собі створиш умови. У бліндажах ми були вимиті, з манікюром. Робила педикюр. Хлопці сміялися, коли фарбувала нігті червоним лаком: "Ти ж у берцях, у шкарпетках лягаєш спати. Нічого ж не видно". "Мені так подобається", — відповідала.
Мала довге густе волосся, не хотіла обрізати. Прийшла сувора зима. Буває, на ніч купаюся — на ранок встаю зі спальника з мокрою головою. Надвір не вийдеш. Електрика — слабка. Хлопці заводили генератор, щоб висушила феном. Пережила зиму й обрізала.
У нас є дівчата, які хотіли просто в армію. Мені шкода їх. Хтось прагне вийти заміж, а хтось — батьківщину захищати. Як і чоловіки: один прийшов заробити, а інший — воювати. У нашому колективі є п'ять дівчат, у роті — троє, у батальйоні — 35. Кожна має своє місце.
Проблем у чоловічому колективі немає?
— Вони є, коли у підрозділі з'являється алкоголь. Нам пощастило — колектив не п'є. Хоч харчування і не ідеальне для жінки, але годують чудово. Продуктів є понад норму. Ми розвозили зайві в дитсадки. Не з'їдали рибу, м'ясо. Завжди є свіжа курка і свинина. Тушонка, згущонка, крупи — в достатку. Усе літо привозили овочі. Мені бракувало молочних продуктів. Зараз ми — між бойовими виходами. Тому щодня — салати свіжі, борщі, супи. Волонтери постачають якісні харчі.
Чому обрали позивний "Відьма"?
— Раз так назвали й одразу став моїм. По імені тепер не одразу розумію, що це до мене звертаються. Деякі кличуть із повагою — пані "Відьма". Мені подобається.
У батальйоні були втрати на передовій?
— Уже загинули сім побратимів. Досі плачу, коли згадую. Це — більше, ніж друзі. У "Сім'янина" Андрія Широкова залишилися п'ятеро дітей. Усього мене навчив — працювати з кулеметом, поважати друзів. По-батьківськи піклувався. Нас було троє дівчат. Завжди питав, чи розтопити баню. Мали літній душ — утеплений, із буржуйкою. Купалися, а над головою свистіли кулі. І не заховаєшся ніде. Загинув на Світлодарській дузі. Для мене він — найбільша втрата.
Торік у грудні бачила солдата, в якого загинув побратим. Були як брати. Уперше почула, як кричить чоловік. Сиділа поруч і плакала над тілом, а він кричав. Йому було 20 років, а загиблому — 19.
Як лікуєтеся?
— Маємо малинове варення, лимони, ліки від грипу. Щось легке перележую. Хлопці не ставлять у наряди, підміняють. Гірше — одразу в госпіталь.
Чим займетеся після війни?
— Повернуся до дітей. Забрала в них 14 місяців. Із 2014-го бачилися рідше й рідше. Ми допомагали, щось збирали, шукали поранених, вивозили додому чи доставляли на позиції. Щоранку прокидалася з думкою: треба ще зробити те і те, а завтра візьмеш вихідний. А завтра — все спочатку. З малими був тато. Коли приходила додому, спали вже.
Якою має бути Україна?
— Якою не була б, виховаю тут своїх дітей. Недавно почула від солдата: "Як піду на дембель, виїду до сестри в Італію. Не хочу тут ростити дітей". Кажу: "А за що воював?" Не поїду з України, навіть якщо долар буде по 40. Бо тоді немає сенсу бути на війні. Від нас залежить, якою зробимо Україну. У нас — то уряд не зробив, то міністри, то прокурори. Ми вимагаємо змін у країн, але самі не змінилися. Хтось пішов воювати, а після "дембеля" ображає і б'є дружину. Хтось воює, а навчається за хабарі. Хочу, щоб ми змінилися, а Україна залишилася, якою є.
Маємо шанс повернути Донбас?
— Маємо надію. Це треба робити заради людей, які нас чекають. Мені не шкода тих, які кликали війну сюди. Бачила забагато крові братів, щоб їх жаліти. Шкода дітей, яких там виховують, що "наша родина — Россия". Є люди, які не можуть виїхати. Зневірилися, що Україна звільнить їх. Шкода таких. Не можуть "Слава Україні" прокричати, бо вб'ють. Заради них варто звільняти територію.
Як змінила вас війна?
— Раніше думала — гарно, коли є гроші, діти. Зараз ціную, коли є здоров'я, діти не хворіють, живі побратими поруч. Найважчим було не бачити дітей. І стояти над тілом побратима.
2 
1
Коментарі