"Ми втратили людей більше, ніж було б у результаті наступальних операцій"

 

— Українську армію ніколи не готували до війни з Москвою. Росію як потенційного агресора навіть у підручниках не розглядали. Хто завгодно, але не РФ. Військових частин у Донецькій і Луганській областях було мало. Не те, що на західному кордоні, — говорить командир батальйону "Айдар" 34-річний Максим Марченко.

За часів Януковича армію цілеспрямовано руйнували?

— Величезний навчальний центр "Десна" мали переформатувати в бригаду. І тільки через початок війни він досі існує. Знищували й озброєння. Скільки порізали танків, бойових машин піхоти, систем артилерійських і протиповітряної оборони. Зараз їх не вистачає. І ми шукаємо, чим закрити повітряний простір.

Як змінилися Збройні сили за три роки?

— Вдалося укомплектувати ЗСУ контрактниками. Сильно змінилося продуктово-речове забезпечення. За 17 років служби ніколи не бачив, щоб видавали зимові берці. Нарешті, цього року це сталось. Якість більшості елементів форми не набагато гірша, ніж у знаменитих американських чи німецьких фірм.

Ще воюємо на старих зразках озброєння. Але навчились ефективно його використовувати.

Чого не вистачає — українського і закордонного виробництва?

— Скажімо, у вас є хороший мобільний телефон за 4 тисячі гривень. Він вас влаштовує. Але є айфон. Коштує в рази більше і працює значно продуктивніше. Те ж — із озброєнням. Наше дозволяє виконувати бойові завдання. Але є зразки, котрі в рази перевершують українські.

І по ту лінію фронту?

— Росія не дає сепаратистам озброєння, кращого за наше. Воюють схожим або таким самим. Здебільшого це ті ж БМП-1, станкові протитанкові гранатомети, ДШК (кулемет Дегтярьова-Шпагіна. — ГПУ). Масово новітньої зброї в ОРДЛО немає.

Чим добровольчий батальйон відрізняється від решти Збройних сил?

— Відповідальність у ставленні до служби тут уп'ятеро вища, ніж у звичайних частинах. Цим бійцям не потрібно повторювати бойове завдання. Вони всі патріотично налаштовані.

З місцевими "Айдар" ладнає?

— Коли ми зайшли в район оборони, тут чекали "карателів". Але ми працювали з людьми.

На будь-яких зборах громади є обов'язково наш представник або я особисто. Беремо участь у всіх заходах місцевого самоврядування.

Ми допомагали малозабезпеченим. Розвозили продукти батальйону людям, котрі цього потребували. Рядовий водій купував шоколадні цукерки й дітям на вулиці роздавав. За тиждень вони бачили машину з червоно-чорним прапором і вже махали йому, вітали.

За місяць ставлення місцевих до батальйону й української армії змінилося кардинально. Нам почали допомагати. Наприклад, інформацією. Я родом зі Слов'янська. Тому знаю, що тут є цивільні патріоти, готові за Україну життя віддати.

Але в багатьох чоловіки й сини воюють по той бік. І родинні зв'язки все одно ближчі за державні.

У жителів Донбасу які настрої переважають?

— Вони змінюються. 2014-го вірили в якісь благі для них зміни. Але ті "ополченці" їздили на "Жигулях", через тиждень — на "Мерседесі", а за місяць — уже на "Порше". Всі це бачили. І зараз на окупованих територіях видно, куди йде метал із порізаних заводів. Тому ставлення змінюється, причому в людей по обидві сторони. А наше завдання скористатись цим і врешті переломити в потрібне русло. Не лише в бойових діях, а й в інформаційній війні маємо бути вищі за Росію.

Як ставитеся до блокади ОРДЛО?

— З початком війни необхідно було блокувати всі шляхи сполучень, обрізати електроенергію, воду. Необхідно зруйнувати інфраструктуру, економіку, а потім уже починати активні бойові дії. Це елементарні правила. Їх знає першокурсник військової академії.

Якщо не працюватимуть основні підприємства на території противника, там відчутно зросте кількість незадоволених людей. Зароджуватиметься партизанський рух і зсередини підриватиме військову структуру ворога.

А як щодо запровадження воєнного стану, принаймні в зоні АТО?

— Підтримую. Активні бойові дії потрібно було проводити з 2014 року. За цей час втратили людей більше, ніж було б у результаті наступальних чи контр­наступальних операцій. Небойових втрат значно більше, ніж бойових. Територію не забираємо, стоїмо на місці, а люди гинуть. За що?

Яким бачите закінчення цієї війни?

— Звісно, що швидше — то краще. Люди лютують з обох боків лінії розмежування. Є втрати. Руйнується інфраструктура. А потім нам її відновлювати.

Війна випаленої землі ні до чого не призведе. Чимало хто каже: треба все "Градами" спалити. І куди ми прийдемо? Бойові дії мають бути в комплексі з політичними. Тільки так.

А потім треба буде спокійно, старанно прихиляти на наш бік населення на нині окупованих територіях. На це підуть десятиліття. Насамперед треба працювати з молоддю — у дитсадках, школах, вузах. Попри війну, у їхній свідомості немає заперечення всього українського.

Що думаєте про Мінські угоди й передбачену ними амністію?

— Це — найскладніше. Можна говорити про амністію для тих, хто виконував накази. Але чи зрозуміють такий підхід ті, хто втратив рідних, товаришів?

Неможливо амністувати керівників ДНР, ЛНР, польових командирів, ватажків армійських корпусів, бригад. Їх потрібно судити. Люди вимагатимуть помсти за ними скоєне.

Ватажки бойовиків гинуть за загадкових обставин.

— Із початку було зрозуміло, як вони всі закінчать. Щойно починають говорити про необхідність домовлятися з Україною і припиняти війну — йдуть на той світ.

Москві потрібні не самостійні лідери в ОРДЛО, а виконавці наказів Кремля. Навіть попри інтереси людей. Починаючи з командира батальйону по той бік усі — кадрові російські офіцери. РФ зміцнює вертикаль. І продовжить "репресії" проти діячів ДНР і ЛНР. Коли загинув "Моторола" (росіянин Арсен Павлов, командир терористичного бандформування "Спарта", загинув від вибуху в ліфті в Донецьку у жовтні торік. — ГПУ), я давав "Ґіві" максимум два місяці (проросійський бойовик Михайло Толстих, ватажок банди "Сомалі", вбитий у своєму кабінеті в Макіївці 8 лютого 2017 року із реактивного вогнемета "Шмель". — ГПУ). Трохи довше вийшло. Плотницький, Захарченко теж послідують цією дорогою.

Місцевого населення в рядах сепаратистів більшає?

— Там немає роботи. Люди йдуть у ці формування заробити грошей. За інформацією розвідки, заробітна плата рядового — 6 тисяч гривень, якщо перевести з рублів.

Кажуть, через блокаду роботи стане ще ­менше.

— Не варто думати, що через це всі підуть воювати. Злидні, порожні полиці в магазинах, завищені ціни на продукти. Рано чи пізно людям це набридне. Тоді будуть організовувати партизанський рух. Це лише питання часу. Ми повинні підтримати цей другий фронт.

Якщо б Москва забрала з Донбасу своїх людей, скільки б проіснували ДНР і ЛНР?

— Не більше місяця. Ми відновили б кордон, і весь той сепаратистський рух зійшов би нанівець.

Найважче було в лейтенантські роки

Підполковник 34-річний Максим Марченко родом зі Слов'янська Донецької області.

– 2005-го закінчив Харківський інститут танкових військ. За 17 років у війську бажання покинути ЗСУ не виникало. Хоч і було скрутно. Найважче — в лейтенантські роки. Чесно кажучи, не вистачало грошового забезпечення, — говорить.

— Починав службу командиром взводу в 169-му навчальному центрі "Десна". Дослужився до командира батальйону. Був командиром ротно-тактичної групи в АТО — спочатку під Горлівкою, потім — у Дебальцевому. Далі мене відкликали до Національного університету оборони. А вже звідти прибув на посаду командира "Айдара" у січні торік.

Максим Марченко — третій командир створеного у травні 2014 року добровольчого батальйону. У серпні того ж року підрозділ став штурмовим у Збройних силах України.

×