— Із сусідньої вулиці почали гатити ці хлопці — ополчєніє. Потім уже не розумів, хто і звідки, чув лише свист і вибухи, — згадує журналіст із міста Слов'янськ на Донеччині 42-річний Павло. Прізвища не називає. Кілька днів тому переїхав до Києва. — Перший раз як бомбили, здається, на Паску, залетів у погріб, впав ласточкою на підлогу, а потім почав думати, що до чого.
Зустрічаємося на столичній Ленінградській площі. Кілька днів живе у знайомого. Після чергового обстрілу, коли весь двір був в уламках, із сестрою вирішили виїжджати.
— Психологічно важко, — Павло знов закурює. — Покинути все — хату, господарство. Сестрі простіше — у неї квартира. Худоби я теж не тримав, город лише був.
О шостій ранку Павло із сестрою та її сином прийшли на автовокзал. Там — величезна черга. Нелегальні перевізники мікроавтобусами курсують до Харкова.
— Під'їжджають два-три бусики. 150 гривень з людини, — розповідає. — Люди беруть штурмом перший автобус, по головах лізуть.
Дорогою треба проїхати блокпост терористів і чотири — Нацгвардії. Українці перевіряють документи. Іноді — речі. Останній блокпост в Ізюмі на Харківщині. Чоловіків відводять у місцевий відділок міліції, "відкатують пальчики", перевіряють, щоб на руках не було слідів пороху, а на плечах — синців від прикладу.
— На мене дивилися з підозрою. Кажу їм: може, вам гімн України заспівати? — усміхається Павло. — Ополченці торби не перевіряли, дивилися тільки, щоб слов'янська прописка була. Не знаю, нащо їм це.
Протягом 1,5 год. до останнього блокпосту в автобусі була тиша. Лише після Ізюму люди розговорилися.
— Я навіть у Києві, коли літак пролітає, починаю озиратися. У Харкові був світлий штрих: дєтки пройшли групою із садіка, завели якусь пєсєнку. Для Слов'янська це вже картина забута. Навіть українські флаги не так свідчили про мирне життя, як ті діти. Хоча молодь у Слов'янську є, закоханих можна побачити: коли тихо, хтось когось проводжає, за ручку держаться. Життя продовжується, але все зовсім по-іншому.
Води у Слов'янську немає. Беруть із колодязів на приватних подвір'ях. Електрики теж немає, світять керосинки, затуливши вікна ковдрами й заклеївши шибки скотчем, щоб під час вибухів не летіли осколки. Деякі ночують у підвалах. Є й такі, що навіть під час обстрілів сидять на лавках: "Что в квартире меня ляснет, что здесь". Тихо в місті не буває — вибухи й постріли постійно.
Найбільше людей лякає, що невідомо, коли це закінчиться. Домовлятися терористи не хочуть, у них завдання воювати. За великим рахунком, місцевим уже однаково, хто переможе, аби настав мир. Нарікають люди, що немає державної програми евакуації.
— Всі дьоргані, спати толком не можна, перебої з продуктами, інформації майже немає. Хто за кого — на ці теми давно ніхто не розмовляє, це підставлятися самому й підставляти людей, — пояснює Павло. — Нацгвардію ненавидять, бо стріляють по городу. Правда, точно не скажеш, хто і звідки стріляє.
У місті не всі сепаратисти. Чоловік 300 бігали на російські мітинги. Є просовєтські бабушки, які живуть ще в тій системі. Багато соціально пасивних, нереалізованих людей. Проукраїнські — налякані, мовчать. Зараз головне у населення — вижити. Круп понабирали, сидять по хатах. Працюють кілька магазинів і комунальні служби. Багато чуток. Як послухати людей: убило, руки-ноги оторвало. Чи бачили вони це, чи ні, невідомо. Я такого не бачив.
Затягуючись цигаркою, Павло гортає газету з новинами про Донбас.
— До людей ополченці не заходять. Їх цікавить, наприклад, транспорт, тому в автосалон можуть зайти. Кажуть "возьмем это и это", замків для них не існує.
До останнього був оптимістом. Сподівався, що ось-ось Нацгвардія вижене їх. Тепер бачу, що терористи воюють на ура, спеціалістів знайшли. Навіть не знаю, як їх викурити. Бувало, хтось підійде до них і каже: "Що ви тут воюєте, йдіть у поле!" — а вони відповідають: "Вам не нравится — уезжайте, мы пришли этот город защищать", — Павло кривиться, коли повторює слова бойовиків.
Вони розмістилися у приміщенні СБУ та міському відділі міліції. Є й секретні бази.
— Кілька разів бачив, як у магазині дивляться на цінник "6 грн" і кажуть: дайте мне это за 600 рублей. Зрозуміло, звідки приїхали.
3 
1
Коментарі