Бути щирим українцем у Радянському Союзі в 1970-х щонайменше означало виглядати диваком. Мовляв, це ті, хто замість "Велосипедист поїхав до фотографа" кажуть "Самопер попер до мордописа".
Мій дід був учитель. Усе дитинство провів у Нікополі. Там же закінчив царську гімназію. Воював на фронті. Не сказати, щоб російської не знав. Але жодного речення російською я від нього ніколи не чув. Зате чув таку диковинку, як "лямпа" чи "роля" — так, як ото було в забороненому 1933 року "харківському правописі". Тому, який ще називали"скрипниківкою". Коли в Тальному на Черкащині всі казали "сахар" і "сахзавод", дід уперто говорив "цукор" і "цукорня". Малим я потішався з цього. Ну нащо аж так себе виокремлювати?
Якось у середині 1970-х дід привів у нашу хату молоденьку худеньку вчительку. Замолоду він товаришував із її батьком. Разом колись працювали у школі села Вільховець. Вона в мене не викладала. Знав лише з материних розповідей, що коли колеги в їдальні бажали всім "приємного апетиту", ця вчителька щоразу поправляла:
— "Смачного" треба казати.
Її звали Валентина Максимівна. Прізвище — Чорновіл. Згодом я дізнався, що вона — рідна сестра знаменитого дисидента.
Лише коли ми були в 10-му, їй дали наш клас. Й досі пам'ятаю, з якою насолодою вона в "Бур'яні" Головка читала сцени, де зображені огидні комуністи. Або як відкривала нам красу "Зачарованої Десни".
— Піду в больницю, візьму справку, — якось я бовкнув комусь на перерві.
А Валентина Максимівна почула.
— Юрко, або говори російською, або не знущайся з рідної мови. Хоча б заради пам'яті свого діда.
Відтоді в мене жодного разу не вирвалося ні "справка", ні "больниця". Лише "лікарня" і лише "довідка".
У часи найбільшого ворожого натиску завжди знаходилися люди, які були каменем опертя для нашої мови. Ставали стіною і тримали удар. Як ті 300 спартанців, що спинили навалу перської армади. Ті, що стали стрижнем, від якого ми відштовхнулися. Ті, що дали нам сили поперти вгору.
2 
1
Коментарі
1