У середу по обіді 33-річний Василь Бугір, його брат 23-річний Іван та їхній родич Микола Сорока, 30 років, із села Карпатське Турківського району на Львівщині клепають коси. Ближче до вечора починають косити траву.
— Косовиця в горах починається перед Питрів (Святих Петра і Павла, 12 липня. — "ГПУ") і вже до Иля (Святого Іллі, 2 серпня. — "ГПУ") сіно має стояти в стайні. Але ми, буває, косимо аж до вересня, — розповідає Василь, закурює. Він голий по пояс, у вкорочених штанях. На поясі має чохол зі спеціальним каменем, яким гострять косу. Тут на нього кажуть "клепач". — Цей камінь зараз за 10 гривень на базарі купують. А років п'ять–сім тому його по річках шукали, а потім вирізьблювали. Ним підточувати косу треба після кожного валу (ряд скошеного сіна. — "ГПУ"), щоб не затупилася.
— У нас кілько й літа, що сіно, сіно і сіно. Косимо десь до 2 гектарів. Тримаємо п'ятеро корів, двоє телят, козу і коня. А куди без такої господарки в горах? Що будемо їсти? А так молоко своє, сир, сметана, — додає Василева дружина 32-річна Марія. Чоловік косить, а жінка слідом перевертає траву, щоб швидше сохла. Сухе сіно планують забрати завтра. Марія орудує дерев'яними вилами. У селі майстри їх виготовляють із вільхи. — Цього року такі сінокоси, що чимскоріше треба забирати сіно. Майже кожної ночі йде дощ. А як намочить, то сушитися буде ще з тиждень. Та як стоїть у драпаках, то капець йому буде. Воно потім гниле, пилиться. Дехто його спалює.
Неподалік косить сусід Михайло Сорока, 32 роки. Він у гумових чоботях, голубій сорочці й чорних штанях.
— Брехати я не люблю, най усі люди підвердят, кілько того літа в травах розвелося гаддя. Я вже чотирі видів. Хоч, може, то і не гадина, може, то вужі повзають, а ми думаємо, що то гадюки. Але кара якась, що робиться. От вона може і в цій траві бути. Скрутитися так, що і не помітиш. А потім вилізе, як буде хтось сіно вбертати, — жартує до Марії, яка поряд перевертає скошений вал.
— Ій, Мішку, хіба страшиш, — каже до нього вона. — Я оде перевертаю і думаю, чого мені есемеска не приходить, що гроші на картці вже є. А то дітям треба до школи купити і сумку, і зошити, і ручки. Але тої тисячі й так не хватит.
— Хлопці, а шо там про Юльку чути? Бо мені так серце болит, що її посадали. Йо-йой, — каже Михайло до косарів.
— Нич не чути. За роботою нема коли телевізор ся дивити, — відповідають.
Скільки треба заготовити сіна, не знають.
— У тонах вимірювати не вміємо, — кажуть. — Сіна має хватити на всю зиму. Пасти корови починають десь у кінці травня, а закінчують, як випаде перший сніг.
Торік у селі почали орудувати спеціальними косарками.
— У нас мало косять уручну. Люди купують косарки. То хіба держиш перед собов, як коляску. Те, що вручну треба косити дві години, косарка скосить за 30 хвилин. Бензини п'є небагато, десь літру-дві. Тільки що дорога, зараза, до 5 тисяч стоїть. Для нас це багато, бо ми ніде не працюємо. Живемо, щитайте, на дітинські гроші. От я рік тому народила п'яту дитину. Три роки виплачують по 1250 гривень щомісяця, — говорить Марія.
У кінці серпня косять отаву. Це друга трава.
— При добрій погоді вона сушиться три дні. Її дають свиням, щоб добре сало росло, коровам, як отеляться, і телятам. Отава смачніша, і від неї солодке молоко.
3 
1
Коментарі
5