У Києві 22 вересня попрощалися із загиблим сержантом 72-ї бригади імені Чорних Запорожців 35-річним Володимиром Матвієнком. На прощальну церемонію на майдан Незалежності прийшло близько сотні людей. Матвієнко загинув разом із молодшим сержантом Володимиром Ткачовим 18 вересня від розриву міни на Світлодарській дузі.
— Накрили нас увечері 18 вересня. Пряме влучання міни в бліндаж. Від нашої позиції до ворожої — 150 метрів. Можна камінням їх закидати, — говорить старший сержант мотопіхотної роти Михайло Гребеневич, 45 років, із позивним "Кавказ". Воює чотири роки. — Володя — єдина дитина в родині. Одружений не був, але мав дівчину.
Матвієнко народився в столиці, навчався в школі №55. Активний учасник Революції гідності. В армії служив за контрактом.
Традиція прощатися із загиблими військовими на майдані Незалежності в Києві бере початок від лютого 2014 року. Тоді так проводжали в останню путь Небесну сотню.
— Ми дотримуємося Мінських угод (перемир'я підписане 12 лютого 2015-го. — ГПУ), — каже Михайло Гребеневич. — Бої частіше стрілкові. Застосовуємо автомати Калашникова, кулемети, ручні протитанкові гранатомети. А бойовики луплять добре. Їх нічого не стримує. Буває, копаємо рів, таскаємо колоди — вони в цей час обстрілюють нас. Тому даємо "отвєтку".
Біля автобусів, які мають відвезти процесію на кладовище, стоїть екс-боєць 72-ї бригади 58-річний Леонтій Кацин.
— Хлопці, які приїжджають звідти, кажуть, що стало гірше. Наказ — не відповідати на обстріли, — розповідає. Одягнений у військову форму. — Бійці, які повертаються додому після служби, помирають від ран і нервового напруження. Багато хто не продовжує контракти із ЗСУ. Це пов'язано з політикою наших керівників. Мало уваги приділяють розвитку військово-промислового комплексу. Багато військових не мають житла і соціального захисту. Не всі витримують таку несправедливість. Слабші йдуть.
— Їх не можна в цьому звинувачувати, — зітхає. — Умовити Путіна неможливо. Якщо ми всі мобілізуємось і станемо, як один, якщо армія в нас нараховуватиме не півмільйона, а 10 мільйонів — тоді ті, хто почав цю війну, задумаються.
— Коли привозиш загиблого солдата матері — це жахливо, — каже полковник 61-річний Петро Недзельський, екс-начальник розвідки 92-ї окремої механізованої бригади.
— Ситуація на Донбасі зараз нормальна, — продовжує. — Ми навчилися воювати. Якби нам дали можливість наступу — цю гидоту з України вимели б. Але будуть жертви. Будь-яка політика не варті дитячих сліз і людського життя. Наша влада береже людей. Шукають вирішення конфлікту політичними, економічними шляхами. Однак пасивна оборона деморалізує бійців.
Я служу 44 роки, погони полковника ношу 20 років. Такого ставлення, обмундирування, зброї, харчування, медичного забезпечення ніколи не було. Наша перевага в тому, що ми мотивовані, а росіяни — ні. Вони загарбники, і чудово це розуміють.
Загинув від осколків міни
48-річного Володимира Ткачова поховали 21 вересня в селі Вергуни Черкаської області. Молодший сержант загинув від осколків міни разом із Володимиром Матвієнком.
— Рано втратив батька, а наприкінці минулого року померла мати. У бійця залишилася сестра, — каже 35-річний Анатолій Яріш, голова Черкаської райдержадміністрації.
Ткачов пішов за контрактом у Збройні сили 2016 року. Служив гранатометником у 12-му батальні "Київ" 72-ї бригади.
2 
35413
Коментарі