— На блокпост при въезде в город завхоз местной церкви привозил еду. Священник приезжал благословлять ребят, — розповідає 21-річний Василь Петров з окупованого міста Горлівка на Донеччині.
У травні 2014 року пішов воювати на боці бойовиків ДНР. Розкаявся в рішенні. Ім'я змінене з міркувань безпеки.
— Одразу після подій в Одесі 2 травня 2014 року (протистояння українських активістів та проросійськи налаштованих осіб завершилося пожежею в Будинку профспілок і загибеллю 48 людей. — ГПУ) місцеві почали агітувати будувати блокпости, — продовжує. — Лякали, що на Донбас прийде українська армія і вбиватиме людей. Вимкнули українські телеканали, замість них — російські. Весь час крутили пропаганду.
Як це на вас вплинуло?
— Почав боятися, що родину знищать карателі. Пішов у "ополчення", хоча вдома відмовляли. На початку травня прийшов на блокпост на в'їзді в Горлівку і сказав, що хочу приєднатися. Старший документів не питав, записав прізвище й рік народження. Аби побільше людей.
Наказав зупиняти машини й перевіряти документи. Мав шукати тих, хто відмовився співпрацювати з ДНР. За добу проїжджало понад 500 автівок. Стояв з ранку й до вечора разом із ще 10 чоловіками. На ніч — інша зміна. Мали рушниці, багато хто — з палицями. Мені армійську зброю дали після 14 травня, коли захопили міліцію. У приміщенні зробили штаб. Видавали зброю. Розстелили матраци, ми там спали після чергування.
У середині травня з'явилися "зелені чоловічки". Повністю укомплектовані — каска, бронежилет, автомат, форма "російський піксель". Обличчя закривали балаклави. З місцевими не говорили. Стояли теж позмінно. Старший сказав, приїхали нас захищати. Гарно нажився — йому платили за кожну людину, яка стояла там.
Скільки пробули на тому місці?
— Простояв на блокпосту 25 днів. Заплатили в кінці й неохоче. Зібрав речі, поїхав у Донецьк, де стояв "Восток" (незаконне збройне формування ДНР, яке 2014 року очолював колишній офіцер СБУ Олександр Ходаковський. — ГПУ). Базувалися в мотелі при в'їзді в місто. Був на прикритті в артилеристів. Потім — автоматником і кулеметником. У прямих боях участі не брав.
Усі пили, командування закривало очі. Якось напився й командир. Під'їхав у "зеленку" на БМВ і розстріляв військовий УАЗ. Поряд були ангари зі снарядами до "Градів". Я і ще двоє зробили йому зауваження. Кинувся до нас, хотів роззброїти, погрожував кинути "на підвал". Потім сів у машину пити далі.
У батальйоні пробув два місяці. Перейшов на блокпост на залізничному вокзалі. Хлопці казали, що платять регулярно й умови кращі. Там уже вимагали документи. Старший і його помічники були росіяни. У формі без шевронів та погонів. Нам роздали камуфляж.
Що робили там?
— Позмінно стояли на блокпосту. Стежили, аби не зайшли українські бійці. Уночі кілька разів бачив, як із вимкненими фарами гнали військову техніку з Ростова-на-Дону. Це робили "ополченці", яких вивозили туди на двотижневі навчання. Йшли танки Т-72, гаубиці "Гвоздика", артустановки "Акація", міномети "Васильки", бойові машини, машини зв'язку. Командир усім наказав говорити, що техніку добули в боях зі Збройними силами України.
Хто організовував ці навчання й чого там навчали?
— Туди вивозили місцевих, щоб швидко вивчити на мінометників, кулеметників, навідників та зв'язкових. Усе спорядження видавали. Навчали російські кадрові офіцери. Багато хто з хлопців скаржився на важкі умови. Мене хотіли відправити, але раптом перевели на інше місце. Командири нічого не пояснювали. Самі мало знали й чекали відмашки від росіян.
Скільки пробули на залізниці?
— До жовтня 2014-го. Платили 5 тисяч гривень готівкою. Коли створили "народну міліцію", перейшли на долари. Міняли їх на гривні й рублі на ринках у валютників. Із грудня платили рублями.
Яке було нове місце?
— Охороняв російських офіцерів, які працювали з місією ОБСЄ. Був там до травня 2015 року. Платили 360 доларів на місяць. На початку листопада поїхав у штаб по зарплату й дізнався, що за паперами два місяці як звільнений. Усі знали, де я. Гроші в кишеню поклав кадровик — капітан РФ. Убитих на передовій оформлював як звільнених або зниклих безвісти, щоб не платити родинам.
Що робили потім?
— Думав, і там проживу. Ходив по заробітках. Копав односельцям городи, працював на будівництві й фермі. Платили мало, а ціни ростуть. Продуктів не докупитися. Медицини нема. Бабці не виплачують пенсію. На підконтрольній Україні території має сестру. Зараз найбільше бажання — виїхати й вивезти всіх родичів.
3 
35413
Коментарі
1