Вівторок, 03 вересня 2019 07:10

"Хліб привозять раз на тиждень. А продукти купуємо у сусідній Кованьківці"

— У Забарянах можна знімати кіно про революцію. Там тільки старі хати з призьбами й піддашками. У моєї баби на Житомирщині подібний дім був, — каже поштарка із села Шилів Полтавського району Антоніна МОСІЙЧУК, 53 роки.

Розповідає про сусіднє село Забаряни, що належить до Надержинської сільради, частини Новоселівської об'єднаної територіальної громади. Там прописані четверо людей. Село — одне з найменших в Україні. Там немає магазинів та аптек, не їздять автобуси. До найближчої зупинки потрібно йти в сусідню Кованьківку, за 2 км.

— На Полтавщину ми приїхали 1989 року. В Забарянах нам давали хату. Но, коли побачили село, я дуже плакала. Старі хати, криті соломою. Школи немає. Взяли дім в іншому селі, — продовжує Антоніна Мосійчук. — Забаряни повністю занепали, як совхоз розпався. Їжджу туди спеціально до Семенівни. Літом ще можна велосипедом добратися. А зимою важко і пішки пройти. Та Семенівна не може без газет. Каже: "Принось, коли зможеш". Бібліотекарем була, то читати любить.

Від Надержинщини до Забарян — 4 км. Село розкинулося в пісках посеред лісового масиву. Добратися можна тільки ґрунтовою дорогою. Вказівника на в'їзді немає.

У селі тихо. Не чутно домашньої худоби. Нараховую 15 похилених хат. Є зо три нових будинки. Біля двоповерхового робітники ставлять паркан. Гуде пилка.

— Тут раніше жили папині батьки. Їх давно вже немає. А ми їздимо сюди як на дачу, — зі старого будинку виходить полтавка 39-річна Наталія. Прізвища не називає. — Маємо тут невеликий город. Навколо так само люди приїжджають тільки на вихідні. Раніше тут було тихо-спокійно. Тепер ото порозстраювали нові хати. Не знаю, чиї вони. Їх і в оренду здавали — висіло об'явлєніє на воротах тут і в Кованьківці.

44-річний Микола ВИННИЧЕНКО живе на іншому боці села. У Забарянах він із дитинства. На життя заробляє охороною двох нових будинків. На території одного здається в користування лазня. Туди приїжджають відвідувачі.

— Моїх однолітків раніше у Забарянах було багато, — каже Микола Винниченко. — Пороз'їжджалися. Хтось — у Полтаву, а хтось — у сусідні села. Залишилася тільки наша сім'я. Останнім тут народився мій син Ілля — сім років тому. Зараз пішов у вторий клас у Кротенках (нова назва — Сем'янівка. Село у 10 км від Забарян. — ГПУ). Є безкоштовний школьний автобус. Хліб привозять раз на тиждень. А продукти купуємо у сусідній Кованьківці. Там і молоко беру в людей. Корів і кіз у нашому селі нема ні в кого. Я був послєдній із могікан, хто тримав худобу. Торік продав. Раніше теща корову доглядала, но в неї руки больні. Я навчився, но не завжди буваю вдома.

Тримаєм трохи кур і гусей для себе. Держимо в загороді, щоб лисиці не вкрали. Бо в тому році внадилася одна. Ще зайці тут через село пробігають. Розсаду можуть поїсти.

У Миколи Винниченка є автомобіль "Жигулі". 2017-го потрапив ним в аварію разом із батьком. Останній загинув.

— Забрав тоді машину з ремонту й їхали до села. Підо мной ліву передню балку вирвало. Машину повело вбік і соснину зрізало. Не знаю, як живий остався. Викинуло на вулицю через лобове скло. Батько ззаду був на пасажирському сидінні. Йому стойка ввійшла у висок. Загинув зразу. Якби матір раньше не померла, вона б цього не пережила. Поховали на сільському кладовищі.

Місцевий цвинтар починається за кілька сотень метрів від хати Винниченків. Півсотні могил розкидані навколо великої старої сосни. Огорожа тільки з одного боку. Від кладовище його відділяють довгі дерев'яні палі. Кілька вицвілих і порепаних хрестів стоять посеред густої сухої трави. Підписів немає. Також є бетонні й гранітні стели.

В одній із могил похоронений кіт. На гранітному монументі у вигляді серця ззаду напис: "О как безжалосно, как безпередельно глупо приходит смерть. Какой становится немыслимой мукой — та жизнь, в которой тебя Китуся больше нет". Спереду вибито зображення тримасної кішки та роки її життя:

— Одні тут на дачу приїжджають, фамілія Педас. У них бабушка жила тут і померла. З їхньої родні плємянніца і поставила пам'ятнік кішці, — пояснює Микола.

На початку серпня на цвинтарі поховали першого чоловіка Анжели Винниченко — нинішньої дружини Миколи. Від покійного в неї залишилася дитина.

Недалеко від кладовища — огороджене старим парканом обійстя. Будинок білений, під високим шиферним дахом. Відкриті ставні. Двоє собак на цепах гавкають, зачувши чужого. Гукаю від хвіртки — ніхто не виходить. Заходжу і стукаю у двері.

— Відкрито, заходьте!, — чути з хати.

У сінях темно. На порозі зустрічає невисока сивоволоса господиня 80-річна Віра Глоба.

— Всегда рада гостям, редко кто ко мне заходит. Не слышала, как вы звали. Слушаю радио — передают сессию, — каже Віра Семенівна. Вона — найстаріша жителька Забарян. — Я из Саратовской области. До сих пор у меня в России живут родственники. Но мы не общаемся.

— Сюди приїхала за чоловіком. Познайомилися в Оренбурзі, поженилися. — продовжує Віра Глоба російською. — Потім він захотів повернутися на батьківщину. Оформили направлення на роботу і приїхали. Привіз у Полтаву, але винаймали квартири по селах. Потім його мати купила хату в сусідньому селі. А ми переїхали сюди на початку 1970-х.

Працювала бібліотекарем у колгоспі в Кованьківці. Була секретарем партійного осередку. Встигала і в самодіяльності брати участь, і громадській роботі. Депутатом була багато років у сільраді. Мене знали всі, і я всіх знала. 1994-го вийшла на пенсію. Тримали корову, птицю, обробляли город. Усе з чоловіком, дітей у нас немає. А потім Василь почав серйозно хворіти. Помер минулої осені. Зосталася одна. Здоров'я погіршилося, ледь перезимувала. Слава Богу, недавно дали мені соцпрацівника. Двічі на тиждень ходить до мене, помагає по хазяйству. А ще поштарка привозить газети.

Колись до мене приїжджали дослідники. Писали історію села. Я розповіла все, що знаю Потім передали рукопис у бібліотеку в Кованьківку.

У хаті стоять старі меблі. Прибрано.

— У нас раніше був великий город. Тепер немає сили обробляти. Цього року посадила помідори — вродили рясно. Була картопля, вже вибрали. Прийшов помагати Саша — син чоловікової сестри. У них тут неподалік будинок, використовують як дачу. Іноді мене навідують.

У село заїжджає біла "Тойота". Спиняється у дворі одноповерхового нового будинку.

— То сільський голова приїхав (Григорій Варава — староста Надержинщинської сільради. — ГПУ). Він часто сюди їздить у баню. Я примітила, що на церковні свята обов'язково буває. Хоч би зайшов та спитав, як мені живеться. Знає, що сама. Немає до мене діла. Я ж найстарша в селі. Минулої осені було 80 років. Навіть не привітав.

Продукти мені раз на тиждень привозить підприємець із Божкового. Лікар їде, як викличу. Якщо не нагадуватиму про себе — ніхто не приїде. Зі страхом чекаю холодів. Не знаю, як зимуватиму.

Зараз ви читаєте новину «"Хліб привозять раз на тиждень. А продукти купуємо у сусідній Кованьківці"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 850
Голосування Який результат покаже збірна України з футболу на Євро-2020/21?
  • 1) не вийде з групи
  • 2) дійде до 1/8 фіналу
  • 3) дійде до 1/4 фіналу
  • 4) дійде до 1/2 фіналу
  • 5) дійде до фіналу
  • 6) виграє турнір
Переглянути