У міжнародному аеропорту Бориспіль іноземні фанати чекають на свої літаки. Сидінь бракує, тому чоловіки лежать на підлозі, підклавши під голову наплічники. Купити квитки до країн Європи неможливо, їх розібрали за місяць до початку Євро-2012.
До аеропорту заходить група голландців у зелених футболках із логотипом чемпіонату. Останній іде похмурий. Друзі витирають намальований прапор із його щоки вологою серветкою. Ще одну дають, аби протер заспані очі.
— Мене обікрали, — говорить англійською 42-річний Франц Розгбо. — Учора ми вболівали за Іспанію. До п'ятої ранку гуляли містом, пили пиво. А потім мене пригостили водкою. Більше ніколи не питиму водки. Мені було добре й весело, хотілося стрибати і танцювати. А далі я нічого не пам'ятаю. Друзі привели мене в готель. Сказали, я горланив пісні, витанцьовував на столі в ресторані, обіймав офіціантку. Готовий поклястися, що такого не робив. Я скромний і порядний, ніколи не чіпляюся до дівчат. Маю сім'ю, дітей. Не можу обманювати дружину.
Франц після гулянки почувається зле. Друзі дають йому мінеральної води, він випиває півпляшки.
— Учора, коли ми гуляли містом, у мене вкрали телефон і гаманець із усіма моїми грошима. Я взяв в Україну 2 тисячі євро. Але потратив менше половини. Хотів купити багато подарунків друзям. Привезти багато пива, а дружині — шоколаду. Я не звертався в поліцію. Друзі сказали, що буде багато проблем. У газетах пишуть, що у вашій поліції б'ють людей. Можуть затримати і не пускати кілька днів.
Залом очікування один іспанець катає іншого в інвалідному візку. Голоси у них хрипкі, під очима мішки.
— Ми добре їх обіграли, — радіє 29-річний Серхіо Сенті. Він сидить у візку із загіпсованою ногою. — Я знав, що наші переможуть, тому дуже хотів приїхати на матч. Ногу поламав удома, коли грав у футбол із знайомими. Моя мама була щаслива, вона ходила і дякувала святому Антоніо, що він зробив так, аби я не поїхав в Україну. У мами є подруга, від якої пішов чоловік. Він закохався в українку, та приїхала на роботу в Іспанію. Українки дуже гарні, але помикають чоловіками. Мама каже, ваші жінки вміють чарувати. Вона боялася, що я закохаюся в Україні, покину свою дівчину-іспанку, аби залишитися тут назавжди. Ще вона прочитала в газеті, що у вас є мафія, корупція, бандити. Коли я зламав ногу, мама хотіла подарувати мої квитки іншим людям. Я збирав на них гроші півроку, вечорами працював у ресторані. Тому сховав від мами квитки. За день до відльоту попросив мого друга покатати мене у візку. Ми поїхали на прогулянку, і я не повернувся додому. Мамі подзвонив з аеропорту і сказав, що лечу в Україну.
У Серхіо тремтять руки. Цілу ніч він із друзями святкував перемогу і перед вильотом не відпочив.
— Через поламану ногу я став інвалідом. В Україні не звертають уваги на калік. В Іспанії кататися у візку було забавкою, я їздив де хотів. А тут довелося купити милиці й ходити з ними. Бо всі магазини, ресторани, метро розраховані на здорових людей. Спуски для візків дуже круті.
Групі голландців не вистачило місця в залі очікування, тому вони сіли на підлогу біля інформаційного табло. Говорять між собою мовою, подібною до німецької. Обличчя в усіх заспані й утомлені.
— Україна дуже дешева, — розказує 40-річний Юлій Колтер. — Мені вистачало на день 15-20 євро. Я пив багато пива, багато їв. У ваших магазинах можна купити все, що є у нас. Овочі смачні, особливо сподобалися маленькі мариновані огірки й помідори в банках. Я хотів узяти їх додому. Порахував, що у велику сумку помістяться 20 банок, якщо викинути весь одяг. Але додому лечу через Таллінн. Залишуся там на кілька днів. А банки з овочами важкі й можуть побитися.
На сидінні спить, витягнувши ноги, бородатий німець. До наплічника прив'язав м'яча з логотипом Євро.
— Купив футболку з вишивкою й іграшку "бабушка-мамушка", — прокидається і позіхає 56-річний Мюлес. — У неї всередині сидять такі ж іграшки, тільки менші. Дурнувата штука, але мені сподобалася.
Біля аеропорту з таксі виходить худий високий іспанець. Махає водієві й голосно прощається іспанською. Додає: "Спасибо, друг".
— В Україні люди живуть, наче в Африці, — несе свої сумки 38-річний Альваро Канарро. — Дуже багаті їздять автомобілями, яких в Іспанії не більше двох десятків. А бідні працюють за маленькі зарплати. Мені сказали, що середня зарплата у вас 400 євро. Та я за тиждень витрачаю більше. Мабуть, через це українці їдять удома, а не в ресторанах.
3 
1
Коментарі
4