— Поєздка буде довга, — каже водій автобуса Київ–Севастополь 37-річний Олег. Їду до рідних на анексовану територію.
У салоні нас семеро. На пропускний пункт прибуваємо о другій ночі. У темну пору доби перетинати кордон найкраще. Паркуємось одночасно з чотирма великими автобусами. На українському кордоні велика черга.
— Вас зараз майже 300. Працює три вікна. Всі пройдете до пересмєнки, — прикордонник з автоматом за спиною заспокоює невдоволених.
О дев'ятій ранку закінчується зміна — якщо не встигнути, застрянеш іще на годину. У черзі попереду стоять четверо жінок.
— Товаріщ начальнік, проведіть без черги. Ми ж свої, — жартує одна. Ближче до паспортного контролю починають перекладати з пакетів у дамські сумки невеликі згортки. Як правило, так провозять ліки.
Український пункт проходимо за 4 год. У росіян за 1,5. Ще 3 год. чекаємо водія.
— Росіяни на досмотрі півмашини розібрали, — говорить Олег. — Доколупалися, що віз таблєтки в пакеті. А то біодобавки. В інтернеті шукали, що це таке.
В Армянську нас зупиняє російський дорожній патруль. Просить водія вийти з автобуса.
— Потребував 5 тисяч рублів (2 тис. грн. — ГПУ), — каже водій. — Звинуватив, що страховки немає, вікна затоніровані — це порушення. А для чого мені страховка? Я через 7 годин виїду з Криму.
Дорогою до Сімферополя наш мікроавтобус часто підрізають.
— Щемлять, бо на чернігівській реєстрації. Таку машину називають "хохловозка", — каже водій.
О 15:00 ми в Севастополі.
Удома зустрічає молодша сестра з сусідським хлопчиком-однолітком. Віддаю їм подарунки і контрабандні цукерки "Рошен". Хлопець уперше пробує "шипучки".
— Жаль, что такие можно только в Киеве купить, — каже 7-річний Сашко.
— Когда есть что-то вкусненькое, я не все ем. И ты так делай, — говорить сестра. Ховає солодощі в шухляду.
У неділю їдемо з родиною на мис Фіолент. Туристів мало. До води 800 східців униз. Від крутого спуску тремтять ноги. На пляжі продають воду і морозиво за 100 руб. — це 41 грн. Та пиво за 150 руб. На узбережжі майже півсотні відпочивальників.
Вибратися з пляжу можна двома шляхами: підійматися півгодини вгору чи поїхати міським катером до Балаклави. Обираємо другий. За годину стає зрозуміло, що транспорт не ходить. Вітчим ловить "морське таксі" — малий катер, який називають яликом.
— Сегодня катера городские сняли в аренду. Все на бухте работают. Вечером на салют пойдут, день Черноморского флота России, — пояснює капітан ялика. На борт бере восьмеро людей. Збирає по 200 руб. — 82 грн.
— Одні бояться говорити, інші змирилися. На кухні між собою можемо балакати про все, — каже матір 45-річна Олеся Пасічник, доки накриває стіл.
— Днями знайома розповіла про родину, де пацан півроку, як повернувся з Сирії. Ні з ким не розмовляє, нікуди не виходить. Усе, що сказав матері: "Вы не представляете, что там было".
Ідемо з сестрою на дитячий пляж "Омега". Тут мілко, вода швидко прогрівається. Раніше були кафе, намети з сувенірами й торговці фруктами. Лишилося кілька літніх терас на початку пляжу та сувенірна ятка.
Біля місця, де розташовуємося на пляжі, спилюють ялівець.
— Пойду топор поищу, — каже хлопець у чорній вигорілій футболці із зображенням Путіна і написом "наш президент".
Відпливаємо на 30 м від берега. Роздивляємося пристань — вона в аварійному стані. Не ремонтують, лише повісили табличку "Вход запрещен".
Із пляжу зникли торговці пахлавою, креветками, пивом. За весь час одна жінка продає варену кукурудзу.
— Щороку оплачую страховий медичний поліс за 5 тисяч рублів (2 тис. грн. — ГПУ), а скористатися не можу, — розказує матір про медичну систему у Криму.
— Два тижні тому записалася до терапевта. Прийшла, а він каже, що ця хвороба не в його компетенції. Треба до хірурга. А до хірурга можна потрапити через два тижні. Сьогодні зайшла до нього. Думала, прийме. Відмовив. Сказав, що можна сьогодні о 17:00. Робочий день закінчується, приймають за гроші. Такси різні. Дитячий лікар 250–300 рублів — 103–123 грн. Скільки в нього — не питала.
Матері телефонує знайома з роботи. Я з Києва везла для неї кілька упаковок каптопрезу — ліків від підвищеного тиску.
— Дякує і просить уточнити ціну, — передає мати слова колеги. — У нас тепер ліки діляться на "російські" й "ефективні".
Ефективні завозять з України. Продають або передають у "фармацевтичному підпіллі" (форуми кримчан, на яких люди просять незнайомців привезти ліки з материкової України — ГПУ). Найдорожче, що довелося доставляти для знайомих — австрійські препарати для хіміотерапії. Кілька ампул коштували 5 тисяч гривень. Російські прикордонники вибірково можуть відмовити у ввезенні.
— Россияне молодцы! Лестницу сделали. Пляж облагородили, — каже чоловік на вигляд років 40. — Раньше тут было не пройти.
Спускаємося до гроту "Діани" — візитної картки курортного Севастополя. Це велика наскрізна діра в скелі, крізь яку можна пропливти морем.
Море тхне каналізаційними стоками. На пляжі розташовуємося біля компанії з двох жінок і трьох дітей. Судячи з розмови, одна з них місцева, друга — приїхала в гості.
— Цены ужасные, — каже жінка років 40. Має біле перепалене волосся і багато золотих прикрас.
— Ну так не едь сюда, — відповідає друга — у великих окулярах, з банданою "Крым" на голові.
— И не поеду, — іде до води.
До гроту причалює ялик з шумними туристами. Фотографуються. Над судном три прапори: ВМФ, Севастополя і Росії.
Матір пакує на Київ домашні персики та пахлаву. Дає спробувати, чи зможу підняти сумку. Половину викладаємо.
— Був би поїзд, усе забрала б, — мати виставляє банки з інжировим варенням. Із собою беру пляшку води з-під крана. До цього кілька днів вона була смачна. Тепер віддає мулом.
Із перевізником зустрічаємося в одному з підворіть. Машина на донецькій реєстрації.
На під'їздах до Сімферополя будують трасу "Таврида".
— Дорога смерти какая-то. Посмотрите на эти перепады, — говорить сусідка. Їдемо серпантином. Унизу, на відстані 7 м, будують смугу.
— Це ж Крим, вічні зсуви. Тому стінки укріплюють геосіткою, — відповідаю.
Насправді будівельники імітують активну нічну роботу. Світять ліхтарями в пил — дорожня техніка без руху стоїть із ввімкненими фарами.
На кордоні затор на боці окупанта. На українському боці черга рухається швидше. Попереду стоять матір із дочкою.
— До сих пор не сделали забор, — говорить дівчина. Має довге каштанове волосся. Обговорюють порядки на кордонах. — Да, там на российской границе лучше все.
На контролі старша жінка дістає порваний український паспорт.
— Окупанти мені давали своє громадянство. Отказалась. Паспорт подрали. Еду в Херсон восстанавливать, — каже прикордоннику ламаною українською. Це поширена вигадка, щоб перетнути кордон. Жінку пропускають. Але кажуть, що із зіпсованим паспортом у Крим не впустять.
Збираємося за українським постом. Двоє з нашої групи говорять між собою.
— А почему вы уехали в Питер из Севастополя? — допитується дівчина з русявим волоссям у іншої пасажирки. Про себе вона розповіла, що приїздила в Крим на екскурсію.
— В 1997 году, мне было 14, в школе заставили писать диктант на украинском. А я его не знаю, — каже білявка з Пітера. На вигляд їй 35 років. — Все заставили перевести на украинский — документы, уроки. В классе его никто не знал, даже учителя.
— Девушка, вас противно слушать. Я сама из Севастополя, и муж мой русский военный. Такие ужасы рассказываете, аж страшно, — каже жінка років 40. — В Севастополе не было украинизации, как вы говорите. А если вам так это не нравится, так чего сюда претесь?
200 тисяч українців торік відвідали півострів, говорить колишній міністр туризму Автономної Республіки Крим Олександр Лієв. Із них половина — з туристичною метою. Окупаційна влада називає цифру 800 тис. осіб з України.
У Крим заборонено везти їжу
На російській митниці висить нагадування, що можна провозити через пункт пропуску. Нові з бірками: три сукні, 10 пар шкарпеток, п'ять футболок.
Парфуми — до 100 мл, туалетної води до 0,5 л.
Будь-яку їжу брати заборонено. У тому числі фрукти.
Невелику кількість харчів удасться провезти, якщо їх рівномірно розподілити по сумці. Сало не можна — навіть у бутербродах.
На митниці сумки просвічують рентгеном, як в аеропорту. Після візуальної перевірки речі обнюхує пес із кінологічної служби.
3 
1
Коментарі