– Я – Алевтина Николаевна. Будем дружить. Если что надо – всегда обращайся, – це сусідка прийшла знайомитися, коли два роки тому ми переїхали жити в село на Київщині. Її хата – недалеко від моєї.
Алевтина Миколаївна раніше жила в Києві. Все життя працювала в банку, а після виходу на пенсію переїхала в батьківську хату. Має у столиці дві квартири: в одній жила її донька, а другу здавала в оренду. Хвалилася, що пожильці розраховувалися доларами.
– Если будешь на выходных ехать на рынок, бери с собой. Мне тоже надо скупиться. А маршрутки на дух не переношу, – казала.
Мало не щотижня брала її з собою. Шкода ж людину. Треба їй скупитися, а в сільському магазині далеко не все знайдеш. Та й іти їй звідти додому з покупками неблизько. Після кожної поїздки Алевтина Миколаївна дякувала.
– Спасибо тебе большое. Если что надо – обращайся. Всегда готова прийти на помощь.
Минулого літа Алевтина Миколаївна попросила дозволу наламати в мене кукурудзи. "Я ж вам насіння давала. Чого не посадили?" – писала їй. "Та что-то плохо взошло", – відповідала.
Її город і справді весь заріс бур'янами. Ламала качани в мене. Потім просила помідорів і моркви. Якось подзвонила і спитала, чи не їхатиму на базар. Сказала, що нема з чим, бо затримують зарплату.
– Да, у всех сейчас с деньгами туго, – намагалася підбадьорити.
А торік я продала машину. І втратила "подругу". Алевтина Миколаївна майже перестала дзвонити. Згадувала про мене, коли з'являлися проблеми, які я теоретично могла б допомогти вирішити. Востаннє телефонувала 22 березня, після того як у Києві підірвали торговий центр і розбомбили кілька будинків. Скаржилася, що до війни не встигла забрати зі столичної квартири переносні теплиці для розсади.
– Ты в Киев не собираешься? Слышала, что маршрутки ходят. А у тебя ж там работа. Если будешь ехать, маякни. У меня к тебе особое поручение будет, – говорила вона.
Спитала, чому б їй самій не поїхати.
– Я что, с ума сошла? – відповіла Алевтина Миколаївна.
3 
1
Коментарі
1