– У нас вчора була придибенція, – каже донька телефоном. Вона вчиться в Києві, в художній школі. Живе в гуртожитку при навчальному закладі. – Увечері з дівчатами почули, як у парку кричить жінка. Відчинили вікно. Чоловік напідпитку бив її по обличчю і тягав за коси. Та була твереза. Просила припинити і кликала на допомогу. Вже було пізно. В парку ніхто не гуляв. Ми з дівчатами закричали: "Відпусти! Зараз викличемо поліцію!" Нападник послухав. Жінка втекла. А до чоловіка підбігли ще троє. І почали кидати камінці нам у вікна. Розбили шибку.

Хвалю дітей, що не побоялися заступитися.

– Не всі так думають, – говорить. – Одна дівчина з кімнати постійно повторювала: "То не наша справа. Хай сама розбирається". Кажемо, а якби ти опинилася на її місці? Вона тільки скривилася.

За кілька годин у чаті гуртожитку з'являється повідомлення про нічний інцидент.

"Почему никто из воспитателей не вызвал полицию? А если бы в окна стреляли или камнями разбили голову кому-то из детей? Девочки отреагировали на крик о помощи, отпугнули хулиганов и предотвратили преступление. А вахтер и воспитатель в это время спали, оставив детей один на один с этой ситуацией", – пише одна мати.

Класний керівник на перерві розповідає учням про вчинок дівчат. Каже, зробили правильно.

– Молодці. Зараз мало людей, готових прийти на допомогу. Більшість думають: моя хата скраю – нічого не знаю, – згодом повторює її слова вихователька з гуртожитку. – Але за розбиту шибку доведеться платити. Нехай батьки скидаються

×